Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Хлопці мовчки, сердито спльовуючи вугіль і протираючи запорошені очі посунули в незнайоме місто.

VI

Альоша прокинувся від нестерпучо! задухи. Вкритий чимось важким, він заснув після нападу й тепер не міг зрозуміти, де він є. Скинувши з себе лахміття, що не давало йому дихати, він підвів голову й помітив, що лежить на підлозі майже посеред кімнати. Ніби хтось змісив йому тіло підборами — так воно йому боліло. Язик розпух і щемів, і коли він поворушив ним, то помітив, що він прикушений і що в роті є ще солона густа кров. Надаремно він силкувався пригадати собі докладно те, що з ним трапилось. Події проступали ніби в тумані. Він був стратив притомність, але ж він знає, що довго кричав, лютував, що в нього були якісь думки, а тепер їх немає. Тепер знову — туга за Матросом і нічого більше...

У помешканні було тихо і темно — мабуть, це вже ніч. Часом непевна смуга лизне край вікна — то ліхтар на вулиці, розгойданий вітром, кидає на будинок клапті світла.

Альоша почув чиюсь стриману розмову.

 — Диви. Встає... — шепотів один.

 — Справді! А що він робитиме? — злякано питав другий.

 — Хто ж його знає. Божевільні, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навіть порізати хотів усіх.

 — Ну? Та й що?

 — Та, звісно, не вдалося.

 — Повтікали?

 — Ні, чого повтікали? Ножа не було, а він з дрючечком... «Поріжу» — кричить...

 — То це маємо клопоту...

 — Чого? Цей не дуже страшний. Він ще не дійшов до точки.

 — А як дійде? — стривожено запитав голос.

 — Ну, як дійде, то звісно. Тоді вже все може.

Альоша слухав цей шепіт і відчував, як йому холонуть пальці.

Здалося, що серце перестало битися.

 — Це він, як почув про Матроса, так відразу бах — з ума! — продовжував перший.

 — Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий.

 — Звісно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся.

 — Ну?

 — А нуда. Бо я вже ляканий. Мені наплювать.

Раптом Альоша все пригадав: Глухий їздив пізнавати Матроса, а вони всі чекали на нього довго, до самого вечора. Потім Глухий повернувся й розповів...

Йому стало холодно. Задріботіли зуби, тоскний біль здушив йому голову. Альоша намацав свій матрац і ліг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути таємничого шепоту. Він не міг уже заснути. Цо ранку йому дзвеніло в вухах і стискалося серце.

Встав він блідий, з холодною вогкістю на чолі, з очима запалими й смутними. Товариші уникали з ним зустрічатися. Його вигляд лякав їх, і вони, зібравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бік швидкі, тривожні рухи.

Таракан покликав його до себе і, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою.

 — Тебе доведеться в лікарню, — сказав він до Альоші. — Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цілий будинок.

 — Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як і вони. Я ні в чому не винний. На мене тільки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, — відказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, різко. Він кидав слова просто в лице Тараканові, стоячи перед ним близько, на один ступінь. В його рухах помітно було загостреність і недоцільність. Раптом він змахував рукою або