Хлопці мовчки, сердито спльовуючи вугіль і протираючи запорошені очі посунули в незнайоме місто.
Альоша прокинувся від нестерпучо! задухи. Вкритий чимось важким, він заснув після нападу й тепер не міг зрозуміти, де він є. Скинувши з себе лахміття, що не давало йому дихати, він підвів голову й помітив, що лежить на підлозі майже посеред кімнати. Ніби хтось змісив йому тіло підборами — так воно йому боліло. Язик розпух і щемів, і коли він поворушив ним, то помітив, що він прикушений і що в роті є ще солона густа кров. Надаремно він силкувався пригадати собі докладно те, що з ним трапилось. Події проступали ніби в тумані. Він був стратив притомність, але ж він знає, що довго кричав, лютував, що в нього були якісь думки, а тепер їх немає. Тепер знову — туга за Матросом і нічого більше...
У помешканні було тихо і темно — мабуть, це вже ніч. Часом непевна смуга лизне край вікна — то ліхтар на вулиці, розгойданий вітром, кидає на будинок клапті світла.
Альоша почув чиюсь стриману розмову.
— Диви. Встає... — шепотів один.
— Справді! А що він робитиме? — злякано питав другий.
— Хто ж його знає. Божевільні, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навіть порізати хотів усіх.
— Ну? Та й що?
— Та, звісно, не вдалося.
— Повтікали?
— Ні, чого повтікали? Ножа не було, а він з дрючечком... «Поріжу» — кричить...
— То це маємо клопоту...
— Чого? Цей не дуже страшний. Він ще не дійшов до точки.
— А як дійде? — стривожено запитав голос.
— Ну, як дійде, то звісно. Тоді вже все може.
Альоша слухав цей шепіт і відчував, як йому холонуть пальці.
Здалося, що серце перестало битися.
— Це він, як почув про Матроса, так відразу бах — з ума! — продовжував перший.
— Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий.
— Звісно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся.
— Ну?
— А нуда. Бо я вже ляканий. Мені наплювать.
Раптом Альоша все пригадав: Глухий їздив пізнавати Матроса, а вони всі чекали на нього довго, до самого вечора. Потім Глухий повернувся й розповів...
Йому стало холодно. Задріботіли зуби, тоскний біль здушив йому голову. Альоша намацав свій матрац і ліг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути таємничого шепоту. Він не міг уже заснути. Цо ранку йому дзвеніло в вухах і стискалося серце.
Встав він блідий, з холодною вогкістю на чолі, з очима запалими й смутними. Товариші уникали з ним зустрічатися. Його вигляд лякав їх, і вони, зібравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бік швидкі, тривожні рухи.
Таракан покликав його до себе і, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою.
— Тебе доведеться в лікарню, — сказав він до Альоші. — Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цілий будинок.
— Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як і вони. Я ні в чому не винний. На мене тільки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, — відказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, різко. Він кидав слова просто в лице Тараканові, стоячи перед ним близько, на один ступінь. В його рухах помітно було загостреність і недоцільність. Раптом він змахував рукою або
