Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


що він наробив, і що вони боятимуться, коли він лежатиме тут під вікном.

Тоді міліціонер, збентежений такою незвичайною пригодою, взяв Альошу на руки, закутав його в свою шинелю і, сівши на візника, сказав адресу будинку на передмісті.

Візник рушив, перехожі розійшлися, похитуючи головами, а собака побіг за дрожками, зазираючи на міліціонера.

Пувичка висунув голову в розбиту шибку. Стежив за міліціонером.

 — Повезли до божевільні, — сказав він хлопцям, почувши адресу.

 — А що, не казав я, що він не при своїх?

Хлопці погодились мовчки, вицокуючи зубами з жаху та з холоду, що вривався в розбиті вікна.

Пройшло довгих дві години. Ніхто не порушив тиші.

Нарешті повернувся Таракан. Він увійшов до помешкання разом із служницею, що схвильовано розповідала йому про неприєм'ні події цього вечора. Став посеред кімнати і злякано обводив очима сірі купки хлопців, що, скулившись під стіною, мовчки чекали на розправу.

 — Що ви наробили? — нарешті запитав він. — Де Альоша? Пувичко, це ти наробив. Відповідай мені зараз!

Пувичка поворухнувся в своєму кутку. Муркнув:

 — Альошка тронувся. Побив вікна. Словом, із ним неблагополушно.

Одвезли в лікарню.

 — Хто одвіз? Бандит ти!

 — Міліція. На вулиці схопили й повезли.

 — Куди повезли?

 — Мабуть, у жовтий дім. Бо туди, на слободу...

Завбудинку схопився за голову.

 — Нещасний хлопець! Я вже думав віддати його до школи. От нещастя!

Затуляйте вікна старими матрацами, — звернувся він до служниці. — Завтра поїду в лікарню, хоч довідаюсь, що йому сталося. Спати! Щоб мені було тихо!

Він вийшов у коридор і подзвонив. Хлопці з якоюсь полегкістю почали вмощуватися на ніч.

VIII

Міліціонер привіз Альошу до тихого будинку, що стояв у темнім оголенім саду, оточений камінним парканом.

 — Де це ми? — спитав нарешті Альоша, опритомнівши від холоду.

Міліціонер, не випускаючи його, підійшов до воріт і став бити ногою в темне коване залізо.

 — Нічого, — говорив він до Альоші, — ти не бійся. Тут буде добре і тепло, і все. Ти чий?

 — Я з будинку. Куди ви мене ведете? Пустіть! Я не знаю, де це я.

Пустіть...

Міліціонер похитав головою, притиснув його до себе й знову загримів у ворота. Залізо глухо стогнало, здригаючи під ударами його чобота.

Нарешті вийшов з ліхтарем бородатий чоловік. Попихкуючи люлькою, він дуже весело запитав:

 — Кого тут носять чорти в таку пору? — і став одмикати хвіртку.

 — Прийміть хворого, — коротко відповів міліціонер.

Альоша вп'явся йому в шинелю.

 — Не піду! — закричав він з одчаєм. — Не піду. Я не хворий! Пувичка нарошне дражнить мене.

Але дужі руки чергового санітара вже тримали його. Незнайоме обличчя схилилось над ним, промовляючи спокійно і байдуже:

 — Ну, годі. Цить! Ходім, ляжеш спати. — І він повів його між нічних корпусів лікарні. Десь глухо зачинились ворота. За ними бився й розпачливо гавкав собака: йому не вдалося проскочити в двір.

Залишившись на вулиці, він безпорадно кликав свого приятеля й шкрябався в залізні ворота.