Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


В холодних деревах шумів нічний вітер, розгойдуючи вогке тяжке гілляччя. Скупий ліхтарик над дальнім корпусом прийомного покою блимав непевно й тоскно. Альоша тремтів, намагався закутати груди рештками сорочки, що звисала йому з плечей. Санітар мовчки увів його в кімнату.

Викликав чергового лікаря. Все попливло перед очима. Теплінь нечутно полилася в Альошине тіло, сковуючи його незримим ланцюгом, приємно тяжким, непоборним. Здавалося, що вона точилася з очей і з бороди лікаря, що підійшов до нього, взяв його за руку і, питаючи про щось санітара, другою рукою скидав з Альоші лахміття. Ще хвилина — і Альоша відчув, що він зникає в цих темних лікаревих очах, вони втягують його в себе нечутно, їхня глибінь невблаганно сходиться над його головою, і весь він поринає, немов у воду. Він щось намагався відповісти лікареві. Той шелестів над ним бородою. Але слова не слухали його, спинялися десь у грудях, забиваючи дихання легким і теплим попелом. Потому справжня вода зійшлася над ним, він бився об якісь білі гладенькі мури, а цупкі санітарові руки тримали його, намагаючись утопити в тій теплій воді. Далі все зникло. Його кудись понесли і вкинули в безодню, на дні якої ворушилась півтемрява, стогнали страхіття. Все зникло.

Нарешті він прокинувся.

Дикий регіт падав на нього бухнатим, наче порожнім всередині, камінням. Альоша розплющив очі.

В загратоване вікно цідився ранок синювато-блідою піною. Перед очима стояла висока стіна, знизу сіра, а вище біляста. До стіни прихилившись, стояв розіп'ятий. Потрясаючи животом, він реготався до нестями, а його очі непорушно дивилися на Альошу. Холодний жах підвів Альошу на ліжку. Він схопився руками за бильця. Тоді розіп'ятий відхилився від стіни і, озираючись навколо, швидко, злякано перебіг між рядами ліжок і сховався десь у кутку. Альоша хотів простежити за ним, але в цю мить він помітив, що з двох протилежних кутків на нього дивляться чиїсь стурбовані очі, блискаючи загрозливо й тривожно.

Потому підвелися, пішли по кімнаті, заспівали ще якісь жовті обличчя, з чудними, безглуздими посмішками, з хитро примруженими очима й зведеними над мокрим лобом бровами.

Якийсь печальний дідок підійшов до його ліжка, постояв довго, мовчазний і засмучений, соромливо поворушив пальцями, закриваючи на грудях довге рудувате волосся, і відійшов, не сказавши ні слова. В куточку він присів, підігнув коліна, став креслити навколо себе пальцем, намагаючись пеленою сорочки закрити від усіх те, що він робив. Але це не вдавалося йому, бо через його плече зазирав високий похмурий чоловік і швидко чиркав і собі щось олівцем на папері, що його він добував із ремінної торбинки. Та торбинка висіла йому через плече на старому вузлуватому мотузочку. Дідок раптом підвів голову, помітивши чоловіка, швидко затер рукою те, що він ніби накреслив перед собою. А чоловік зробив вигляд, ніби йому зовсім байдуже. Склав у торбинку папери і відійшов у другий бік. Дідок почекав, посидів і знову почав креслити.

Чоловік знову почав наближатись...

Далі звідкись долинув тужливий крик. Альоша обернувся. Побачив двері, а за ними кімнати, такі самі довгі й заставлені ліжками. І звідти линуло якесь невиразне голосіння. Помешкання наповнилось людьми, що подібних до них він ніколи не бачив. Вони кружляли перед ним, ніби в страшному сні, сповнювали помешкання лементом, тьмарили його брудом своєї подраної білизни, перекривленими рисами облич, сірим кольором губів, безнадійним бликанням очей.

Альоша загубив дідка і чоловіка з торбинкою. Все злилося в нечуваний ярмарок безумства. Засліплений непевними ідеями розум блукав тут страшними манівцями, сіючи навколо підозріння, самохвальство або жах воскової байдужності.

Між того ярмарку яскраво вирізувалась постать огрядного чоловіка з закоченими по лікті рукавами. Підібравши поли довгого халата, він переходив з однієї кімнати до другої і з таємничим виглядом сповіщав