Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


усіх, що він нарешті має своє підприємство і продає на ньому тисячу пудів м'яса щоденно. Він підійшов до Альоші. Підперезаний рушником живіт звисав йому двома лантухами. Синя шкіра напиналась над вилицями, а в очах горіло безнадійне самовдоволення.

 — Тисячу пудів м'яса, як вам здається? — запитав він Альошу. — Не забудьте, самої яловичини. Сьогодні я одержую партію свіжих сортів.

Продаж буде не менше як три тисячі пудів...

Він нахилив до Альоші своє обличчя й підняв угору тремтячу руку, на якій проступили сироти. Альоша закричав, зіскочив із ліжка, хотів бігти.

 — Куди ти? — почув він.чийсь спокійний голос. — Не бійся, він не зачепить...

Перед ним стояв санітар, придивлявся до нього уважно, гостро. Він узяв Альошу за руку. Злегка затримав його.

О десятій ранку в палату увійшов лікар. Це був не той лікар, що його вчора ніби вві сні бачив Альоша. Цей був у звичайній одежі, не мав на собі білого халата, лице мав голене; з крутого чола звисало йому двоє широких чорних крил. Його ніс, подібний до пташиного, мав на собі окуляри, що нагадували теж пару крил; синюваті, скривлені набік, вони сходилися над носом у чорну випнуту пружину, готові щохвилини розправитися й замахати у повітрі. Крізь них проступали холодним супокійним блиском вузенькі сірі очі. Заклавши руки за спину, лікар стояв коло дверей, бігаючи по палаті цими сталевими скісками очей. Він зупиняв їх на обличчі кожного хворого на одну коротку мить, і те обличчя, ніби врізане сталлю, розходилось від цього погляду в безглузду посмішку або хмурніло ще більше, перетинаючись тінню зненависті. Інші ж залишались непорушні й тихі, їхні вирази свідчили, що вони не помічають нікого навколо себе, перебуваючи за далекими гранями, в тумані ірреального.

Одну хвилину лікар вдивлявся у ці воскові риси каталептиків, потім рвучкими кроками пройшов у другу палату, а за ним, вигукуючи, виробляючи мармизи, посунуло кілька неспокійних маніяків. Він приймав від них скарги й вислуховував погрози. Потім він повернувся: сказав санітарові привести Альошу до кабінету.

Альоша увійшов у чисту і тиху кімнату, пахучу від цигарок і озону, що постійно стояв тут від електричних розрядів. Дивовижні приладдя падали йому в очі темним блиском. Із високих шаф виступали тісні колони книг, тяжкі в своїй неймовірній кількості. Лікар сидів біля столу, поклавши на зелене поле бліді, непорушні пальці. Санітар підвів до нього Альошу.

 — Здрастуй, — тихо сказав лікар. — Сідай тут, на стілець. Як тебе звуть, звідки ти?

Альоша назвав своє ім'я, сказав, що він був у будинку.

 — А чого ж ти тут?

 — Мене привезли.

 — Хто? Навіщо тебе привезли?

 — Не знаю. Я не хотів. Пувичка допікає мене за Матроса. Ми з ним побилися, а він викинув мене надвір. Потім мене привезли сюди. За ворітьми залишився собака... Чорний... Пустіть мене...

Голос йому затремтів. Він відчув, що йому підкочується до горла неможливо гарячий клубок.

 — Пустіть...

 — Ти хочеш повернутися в будинок?

 — Ні, я не хочу туди... Тільки пустіть...

 — А куди ти підеш?

 — Не знаю. Я подивлюся. Кудись та піду...

 — Так-с...

Лікар помовчав, потім запитав раптом:

 — Де це ти порізав руки?

Перед тим він уже мав розмову з завбудинку. Той розповів йому про обидва напади, що трапились з Альошею.

Альоша глянув на свої руки, перевів на лікаря здивований погляд.