— Це, мабуть, як бився з Пувичкою.
— А хто бив вікна?
Альоша незрозуміле відкрив очі, намагаючись щось пригадати. На обличчі йому відбилося глибоке, напружене зусилля. До серця підступила невловима туга. Здавалося, що вона густішає, заповнює груди, як хмара, і ще хвилинка — і вона впаде, осяде дощем.
Тоді стане відразу легше. Але для цього треба щось пригадати... Він зсунув брови, кинув на лікаря погляд, в якому була і ніяковість, терпка, болюча, і благання, і мука.
— Вікна? Відпустіть мене...
Він одвернувся, потім, схлипнувши на повні груди, зарцдав несподівано, сильно, здригаючись всім тілом.
— Я виліпив із глини чорта. Пувичка вкрав його, а він був Матросів... — промовляв він крізь гірку й пекучу зливу сліз.
— Чорт був Матросів. Я йому сам подарував. Тоді Матрос посварився з Пувичкою і вдарив його ножиком, а сам утік... Васька Глухий каже, що то його... з-під... потяга...
Ридання змішали йому слова. Лікар нахилився над ним, уловлюючи жагучі уривки інтонацій.
— Кого? Що з-під потяга?.. Заспокойся... Кого з-під потяга?..
— Матроса...
— Ага, ти думаєш, що Матрос убився?
— Атож... Васька каже...
Лікар блиснув очима, вловивши одну думку з цього вихору ідей, що розривав Альошин мозок. І він зробив з неї зброю.
— Неправда! Васька зовсім не знає, чи то був Матрос, чи ні. Я думаю, що то був не Матрос. Ти дурно плачеш.
Альоша замовк. Очі ще горіли, та вже були сухі, ніби сором висушив сльози. Це вперше він заплакав... Він не плакав навіть тоді, коли не стало Матроса. І тепер не знав, як це сталося.
— Може, ти розкажеш, що ти робив у будинку, де ти був раніше? — згодом запитав лікар.
Альоша мовчав. Більше він нічого не хотів, не міг розповідати. Як його не хотять звідси випустити, то хай хоч пустять у двір собаку.
Чорного собаку, що за ворітьми. Лікар пообіцяв йому, що собаку впустять.
— А тепер дивись сюди. Так. Чудово. Поклади сюди ногу. Дай мені твою руку. Все прекрасно.
Лікар швидко глянув в Альошині очі, затулив потім рукою одне з них і стежив, як поширюється чоловічок другого. Реакція цілком задовольнила його. Він спробував на акомодацію і конвергенцію. Чудово. Тоді він вийняв з кишені блискучий молоточок і стукнув Альошу по коліну. Нога стрибнула вгору. А ліва? О, ліва також не гірше. Рефлекси не залишають бажати кращого. Ну, звичайно, тут годі шукати патологічних. Бабинськнй, Опенгейм, Росолімо — все це відразу одпало.
— Альошо, ти зовсім молодець і можеш не плакати. Стривай, отак що я роблю?
— Ой, колете! — здригнув Альоша.
— От і прекрасно. Не подобається? Ну, йди.
Коли санітар підійшов до Альоші, щоб одвести в палату, він раптом вишкірився на лікаря.
— Не піду! Там страшно...
— Ні, ні, ти не будеш там, — заспокоїв лікар. — Ти будеш в іншій кімнаті, де зовсім спокійно. Ми тебе швидко пустимо, отже, ти не турбуйся і нічого не бійся. Одведіть у п'яту, — звернувся він до санітара.
Коли той вивів Альошу, лікар забігав по кабінету рвучкими кроками.
Потім став і покрутив сердито головою.
— Знервоване до краю... Що за напад?.. Сестро! — покликав він. — Просстежте за цим хлопцем! Він буде в палаті для епілептиків. Не спускати з очей.
