Перші дні, сповнені тривоги, і ночі з страшними снами пройшли.
Альоша жив у п'ятій палаті і вже почав звикати до цих людей, що були з ним. Це буди ніби звичайні люди, і лише кожний із них мав якусь чудну вдачу. їх було в цій комнаті шість чоловік.
Альоші дали ліжко ближче до вікна. Він ліг і до вечора пролежав мовчазний, ніби прибитий усім тим, що трапилося в його житті за останній час. В дальші дні він ніби заспокоївся. Став придивлятися до своїх сусідів.
Ближчий до нього був літній уже чоловік, надзвичайно чепурній і дуже в'їдливий. Його звали Степан Іванович. Нікому не дозволяв він близько підійти до свого ліжка або щось зачепити з його речей.. Коли Альоша торкнувся був випадково до його ковдри, він довго потім її обтрушував, мимрів щось собі под ніс про те, що ніяк не можна оберегтися:
кожне тобі робить шкоду, ніби Альоша вчинив йому справдівелику прикрість.
Про це він говорив мало не цілий день.
Решта, що були в кімнаті, нудилися його дріб'язковими скаргами, але він не вгавав і, не задовольнившись з того, сідав зрештою на своєму ліжку, діставав паперу й починав писати лікареві довгу скаргу на всіх, що його не поважають й не бережут його спокою. Потому він перечитував своє писання другому сусідові.
Це був сухий, як тріска, високий чоловік, з неспокійним рухливим обличчям, на якому щохвилини відбивався вираз загадковості й глибокого страждання.
Кілька разів на день він заявляв, що тяжчого від нього хворого не можна навіть уявити. Раптом він запевняв, що йому зовсім перегоріло серце, що він починає сліпнути або що перестає чути будь-які звуки чи розмови сусідів. Коли й на це не звертали уваги, то він заломлював руки за шию, відходив і довго стояв з виразом людини глибоко ображеної, незрозумілої та нещасливої. Степан Іванович звав його паном техніком і ставився до нього дуже запобігливо, поштиво та солодко. Він щохвилини радий був потиснути йому руку, зазирав йому в вічі, ніби з захопленням, посміхався віддано і навіть кланявся йому. «Пане техніку, ви людина справді розумна, ви вчена людина, ваш розум не те, що їхній або мій. Я що? Так собі — темний чоловік. Правда, я вже зовсім видужую. Останній напад був страшенно легкий. Навіть дивно, до чого легкий. Я зовсім його не помітив. Але чому ж все-таки така несправедливість? Невже не можна зрозуміти, що це ображає мою гідність? Як кожне буде зачіпати мої речі, то що ж із цього буде? Я ж нічиїх не зачіпаю. Я навіть -не доторкнусь ні до чого. Прошу й мене не зачіпати. Вислухайте, пане техніку, я про все написав лікареві. Ви людина надзвичайно розумна, я поважаю вас. Ось я про все пишу».
Так Степан Іванович годинами виявляв свою пошану до техніка, що знаходив у ньому в свою чергу співчуття до своєї хвороби й розпалював щоразу більші бажання ще більшого співчуття. Техніка звали Курочкою, але Степан Іванович ніколи так не говорив. З поваги до нього він звав його паном техніком або навіть інженером. А втім, коли приходив у палату лікар, Степан Іванович зраджував пана техніка і починав ще більше розсипатись перед лікарем. Решту хворих він вважав за нижчих від себе і тому ставився до них зневажливо, завжди ображався і радий був сперечатися з кожним через найменшу дрібницю.
За кілька тижнів Альоша не міг уже дивитись на Степана Івановича.
Він почав тікати від нього в коридор, де йому дозволено було гуляти, скільки він хоче, і цілими днями бродив він самітний цим безкінцевим коридором. Низький, цементований знизу й запнутий згори тяжкими арками, сивими від часу й півмороку, цей коридор нагадував давні часи середньовіччя, коли дім для духовнохворих був для них і вічною в'язницею, де хворих приковували цепами до холодних слизьких мурів і гнали з них злого духа катуваннями і тортурами.
Геній сміливого француза Пінеля, здавалось, зовсім не пролітав цим коридором, хоч уся лікарня була кращим зразком того, що досягли люди до
