Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


змірявши поглядом цю дужу Ви будете Харитон?

Він розмахував перед собою кашкетом, розрубуючи святкові гасла несподіваними цезурами. Юрба зривалася в вихорі оплесків і вигуків.

А збоку в цей час за промовцем стежила пара непорушних серйозних очей, що, пробившись юрізь натовп, здавалося, хотіли втягти промовця в свою вогку глибінь. Ці очі належали юнакові років шістнадцяти, одягнутому в лантух і з куделею на голові, що гріла його, напевне, краще за будьякий кашкет. Він стежив за кожним рухом промовця, за кожним його словом.

Якась глибока сила підіймала йому груди. Він щоразу то блід, то вкривався несподіваним полум'ям. Губи йому ворушилися вслід за словами промовця, а руки, глибоко засунуті в кишені, стискалися в кулаки й тремтіли з напруження. Він не спускав промовця з очей і тоді, коли той кінчив і зіскочив у море стрічних рук і голів. Він стежив за ним, намагаючись не відбитися далі як на один ступінь. А як він почув, що промовця кликали з усіх боків Харитоном, то міг уже легко триматися поблизу від нього, пробиваючись на це ім'я. Кілька разів він уже навіть хапав його за краєчок блузи, але звернути на себе його увагу, через натовп, не щастило.

І тільки як настав вечір, згасла мідь оркестрів і засвітились смолоскипи, тоді веселі юрби розсипались купками й пішли на місто, немов широкі лави інсургентів у радісний наступ.

Тоді, нарешті, хлопцеві пощастило відбити промовця плечем від товаришів. Він одбив і став перед ним, випроставшись на цілий свій високий зріст.

 — Ти ж чого штовхаєшся? — спитав той, незалежну постать у лантусі.

 — Без діла не штовхався б, значить, є діло.

 — Ну? Та що, як Харитон?

 — А я Матрос. Не тутешній, не пізнавайте. Ви все говорили справедливо сьогодні, нащот пролетарі!, а от тепер я хочу, обратно, з вами говорити...

 — Про що?

 — Так... поговорити за одне діло.

Харитон подивився в це схудле, загострене обличчя. Давно невмиване, забруднене сажею, воно було спокійне і вперте. Тільки руки нервово заворушились у кишенях та очі, запалі й напружені, виказували, що несподіваний бесідник надає цій розмові неабиякого значення.

 — Так чого ж? Говори, — нерішуче сказав Харитон.

Вони пішли поруч, вибившися з гурту й навмисне зменшуючи кроки.

Матрос спочатку мовнав, не знаючи з чого і як йому почати. Харитон мовчки, крадькома стежив за ним, як він, похнюпившись, дивився собі під ноги, ніби його дуже цікавив тротуар.

 — Давно безпритульний? — спитав він нарешті.

 — Не дуже. А раніш чистив на пароплавах казани. — Ці слова Матрос промовив гордо і при тому сплюнув на тротуар. — А от у мене єсть корішок,  — продовжував він, — так він уміє робити з глини чортів або й попа і вобще — художник. Його, конєшно, треба в художествене, та нема кому клопотати. Пропаде в будинку за мій характер, бо я там одного гада, Пувичку, вгостив під серце, не знаю, чи й вижив. Альошка зостався, бідак, у будинку, а я ось на волі. Я зовсім другий сорт, знайду роботу і, мабуть, покину вольну жизнь. А за нього думаю повсігда, як би його приділить куди, щоб не страждав, бо він має такий талант, що сам не доб'ється. Конєшно, в мене роба непідходяща, мішок цей не дуже-то антилігентний, -куди я піду? Мільтон відразу здрючить, якби й пішов в учріждєнія клопотать. Думка була ще там, де я був, щоб заработать і потім... Я вже придумав і Альоші на спінджак зібрати, це щоб продавати чортів. Та ото, як я Пувичці зробив дірку, то довелося виїхати сюди. А тепер і не знаю як. Думаю так, щоб совєт од вас якийсь дістать, а потім я б уже знав, що робити.

Харитон слухав його що далі, то з більшою цікавістю.

Матрос розгортав перед ним цілу драму свого неспокійного життя, пересиченого постійними тривогами і повного нездійснених бажань. Перед