Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/43

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ворухнулася тривожна думка за свій нічліг... Та він швидко йшов, спускаючись тією вулицею, що з неї можна буде потрапити в порт.

Цілий день бродив він над синім, ще холодним берегом моря, дивуючися з пароплавів і сотень білокрилих човнів, що вже вкривали горбату спину велетня.

Нарешті голод почав гарчати йому в шлунку, підступив до грудей і здавив йому голову якимись легкими, але марудними лещатами. «Куди йти? — запитав він сам себе. — Треба буде десь приткнутись на ніч, а там завтра видно буде».

Але де приткнутись, коли здавалося, що звідусіль проженуть, що мільтон може спіймати тебе й ще кудись відпровадити? Тим часом починало смеркати. Треба вибратися з порту, де стає так порожньо, страшно й холодно.

 — Куди ж ми підемо тепер, га, Чорний?

Але Чорного мало обходила проблема ночі. Йому більше хотілося їсти.

Він помахав хвостом і то ледве, через силу. Мовляв, як хочеш, куди ходім, то ходім. Тоді мимохіть випливла перед очима жерстяна запона. Напівтемна порожнеча ніші починала вабити, як щось дуже спокійне й затишне.

Здається, там було ще й трохи соломи. Отже, там зовсім непогано було б переспати.

З цією думкою Альоша пішов вечірніми вулицями шукати базару. Він трохи позабував їхні прикмети і не зразу міг дістатися.

Та за годину він уже опинявся перед замкненими запонами букіністів.

Пройшовши понад рядом, він швидко знайшов і те, що шукав.

Але звідти, з чорної нори, чутно було сперечання.

Там хтось був. Альоша послухав хвилинку. Так і є, там повно ракленят. Від цигарки блищать чиїсь зуби. Здається, за цигарку вони всі й сперечаються.

Тоді Альоша підійшов до другої, до третьої і до четвертої нори. Але скрізь було те саме. Ці принадні помешкання не гуляли дурно. В них було повно мешканців, набито, мов насіння в соняшнику. Та не залишатися ж просто на тротуарі. Треба спробувати влізти в якесь із цих помешкань.

Хоча в них свої компанії, та одного, може, приймуть. Він підійшов до першоі-ліпшоі і, відхиливши клапоть заліза, що гойдався вже на одній стьожці, поліз туди, в гущу. Чорний пошкрябався за ним.

 — Хто? — почувся чийсь сердитий голос. Альоша на мить зупинився.

Щось ніби знайоме почув він у цьому голосі. Та ні, це йому здалося...

Треба лізти далі.

 — Хто, питаю? Куди лізеш?

 — Та свої, — прошепотів Альоша.

 — Хто свої? Луна чи сонце?

 — Сонце.

 — Лев чи собака?

 — Лев...

 — Що? Хто такий?

 — Собака, собака...

 — А, собака! Скєда?

 — Та пускай, свої, не чуєш, — забубоніли ракленята. — Лізь швидше, зануда, не вихолоняй кватєри.

Альоша вліз, за ним просунувся і Чорний. Повітря в «кватєрі» не було, був тісний, як гній, дух. Альоші закрутилася голова, залоскотало в горлянці. Але він не тому затримав дихання. Йому здалось, що він десь чув цей голос. Він шкрябнув його за сеірце. Хто це? Спитати? Ні, краще облежатись, — може, він говоритиме ще.

 — І от, шпана, стою я в лоте, — почав знову голос. — Дєніх маса...

 — В тібє? — тихо засміялись хлопці.

 — Дурак. У тібє... Мовчи, бо ногою як дзвизну. Думаю, ну як би його позичить? А один поклав на вокнє партаманєт, а сам з мадамочкою крутить.

 — Ну? І... і що?