Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/42

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


чубом, що мав однаковий колір з його чудною одежею. Та вони ні на кого не звертали уваги.

Затримавшись на розі, Харитон кивнув головою на кав'ярню:

 — Знаєш що? Мабуть, давай зайдем попоїсти.

Матрос уважно подивився на велику вітрину, звідки кричали смачні пиріжки, ковбаси та інші принадні речі. Поволі одвернувся й промовив байдуже:

 — Другим разом.

 — Чого?

 — Саме немає грошей.

 — Нічого, за мої. Позичу.

 — Ні, там у нас вечеря. Хлопці дожидають. Так що бувайте здорові.

Харитон відчув: це — останнє Матросове слово. Він не піде їсти нізащо, хоч йому блиснув у очах голодний ентузіазм.

 — Ну, то бувай, — сказав Харитон, простягаючи руку.

Матрос потис її рішуче, але не кваплячись, навіть не зразу подавши свою.

 — Значить, у шляпі? — Він раптом повернувся і зник у юрбі, тільки мелькнув край його мішка. Харитон постояв хвилину, встромив пальці під кашкет і замислено пошкрябав собі голову.

 — Хм. От справа! Що ж його робити?

І він замість кав'ярні посунув униз вулицею, до майдану, де ще лунали пісні товаришів і стомлено гриміли оркестри.

XI

Альоші було однаково, куди йти. Чорний поважно ступав поруч. Вогкі горби передмістя парували сонячним туманом, і від них ставало тепло й сумно. Всипана кремінням дорога спускалася між двох вигонів, зритих колись снарядами, а нині зелених від першої трави. Земля вигрівала свої рани, що вже не боліли їй, лиш сходили весняною млостю.

Далі сірим узвишшям підіймалося місто. Готичний шпиль німецької кирхи суворо червонів у недосяжній височині небес. Альоша не знав цієї частини міста. Він спинився перед величним видовищем. За вежами й хрестами кирхи десь далеко блищали бані кафедрального собору. Роздуті й обляпані золотом, вони оправляли прикре вражіння на тлі цієї високомайстерної мережі з блакиті й шпилів, що були на першому плані. А над усім — і над тяжкими поверхами будинків, і над граційними вежами — нечутно гримів сонячний гімн, розриваючись у глибинах неба.

Альоша подрався нагору вузькими вулицями, де вже ганяли школярі, заживаючи під час перерви сонця й повітря. Вони свистіли на собаку й спробували посміятися з Альоші, але він ішов замислений, не звертаючи на них уваги, і тому вони швидко облишили його в спокої.

Так він дійшов до базару. Спинився, пізнав знайомі місця. Тут недалеко десь мусять бути рундуки, де колись вони вдвох із Матросом натрапили на свою пропажу. Чорний затривожився від густих пахощів риби, що насували з дальшого кутка базару. Альошу ж занепокоїли спогади. Він сердито гукнув на собаку і швидко перейшов вулицю, віддаляючись від цього місця. Чорний неохоче пошкутильгав за ним, гублячи на брук голодну слину.

Коли проходили повз магазини букіністів, жерстяників і барахольників, Альоша мимохіть кинув оком на розбите залізо широких запон, що за ними темніла порожнеча ще й досі вільних спустошених ніш. їх було, мабуть, із п'ять по ряду, поміж тих, що в них уже торгували букіністи й жерстяники. Але роздертий вигляд їх лягав тавром на цілий той ряд.

Біля однієї з ніш стояла купка ракленят.

Вилізши на світ із тієї темної нори, де вони щоразу ночують, ракленята сперечалися за копійки, збираючись купувати щось на сніданок.

Все те промайнуло Альоші перед очима, немов у тумані. Може, десь