Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/45

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

побіг, не озираючись, бо ззаду вже збиралась юрба, чулися запитання й сміх, через вулицю вже переходив міліціонер, наближаючись до крамниці.

Чорний догнав Альошу на Уютній вулиці і винувато облизав йому руку.

Альоша не хотів іти далі. Він сів під стіною одного будинку, де топилося передвечірнє сонце.

Ображений і голодний, він задрімав, ніби скований власним безсиллям.

Так прийшла ніч, і занепокоєний собака надаремно намагався його збудити. Він почав гавкати, рвати Альошу за штани — все було марне. Тоді він тривожно завив. Чиясь сердита рука зачинила над ними вікно. На вулиці було порожньо. Собака не вгавав, аж поки з двору вийшов чоловік і, лаючись, підійшов до Альоші. Це був натомлений за день доглядач двору.

Він постояв над Альошею коротку хвилину, потім звів його на ноги і, вилаявшись іще раз, доволі енергійно потяг його до своєї комірчини.

Собака охоче проскочив через хвіртку в ту саму мить, коли двірник уже зачиняв її. Струснувши вухом, собака не став чекати далі і вже десь зник у глибу подвір'я, звідки йшов дух, отруєний смітником.

Двірник напоїв Альошу теплим чаєм і дав йому скупі рештки своєї вечері. Альоша з'їв і знову заснув, прикритий пахучою кожушиною....Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворі, в тій будці, що хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. Її можна обмастити глиною; якщо Альоша захоче, то може це зробити, в кожному разі у дворі є старий лампач, що ним можна буде обійтись. З свого боку Альоша обіцяв привчитися замітати вулицю й двір і допомагати Хомі Петровичу, так звали старого двірника. Та Хома Петрович не хоче й того. Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди.

Альоша розповів свої пригоди, розказав і про свою пристрасть ліпити штуки. Суворий двірник слухав свого чудного приймака, попихкуючи крутою люлькою. Дим валив йому з широкого носа, уїдався в вічі й закривав щетинясте обличчя.

 — Ночуй хоч і в мене поки що, — говорив він Альоші. — Ночуй, тільки гляди мені.

Та Альоші більше подобалось у будці.

Він заходився біля неї, позносив стару цеглу і позакладав нею дірки в своєму новому помешканні. Потому набив старого лампачу, що сипався з розруйнованої задньої стіни колишнього сарайчика, і замісив глину. Так він обмастив свою будку. В ній можна було сісти або лягти, підігнувши ноги. Альоша був без краю радий. Таким чином, він може тепер подумати про те, як діставати собі на харчі, а ночувати він уже має де.

В пам'яті стали Матросові поради заробляти на штучках. Альоша вирішив, що завтра ж він спробує дістати кращої глини, ніж ця, що нею він мастив свою будку, І спробує зробити щось на продаж. Щоправда, його не тішила думка ліпити за гроші, невідомо кому.

Але він нізащо не хотів лишатися й надалі без хліба, щоб Хома Петрович знову одривав йому шматок від свого рота.

Через кілька день, коли в будці, перед якою тепер вилежувався Чорний, зберігалася вже торбина свіжої глини, Альоша знайшов, що йому робити. Він побачив перед тим грека, хазяїна крамнички, де Хома Петрович купував собі хліб і оселедці.

Це був дуже хороший грек, цілком гідний того, щоб його виліпити. На зріст він був не вищий як півтора аршина, а завширшки — не менше як аршин. Голова росла йому просто з грудей, а замість шиї було три підборіддя, м'які та ніжні. Шкіра в нього була така м'яка і темна, що здавалось, ніби він щодня вмивається олією. На обличчі найпомітніші були чорні розтопирчені вуса і лагідні маленькі оченята. Вони все посміхалися з-під гостреньких кущиків брів. Словом, цей пізній нащадок гордої Еллади був дуже симпатичний і коли й старався іноді спродати не дуже свіжу рибу чи ковбасу, то робив це завжди так вміло, що й Хома Петрович дуже його поважав.