Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Альоші він просто сподобався. «От, якби зліпить таку хвігурку», — подумав він. І того самого дня він уже взявся до праці.

Трекова крамничка була зовсім недалеко — за один квартал. Альоша біг туди, дивився на об'єкт своєї творчості і, прибігши назад, виправляв ніс, побільшував голову, обробляв підборіддя. За день він кінчив грека і показав Хомі Петровичу.

 — Хомо Петровичу, подивіться.

 — Тю, ти диви! — сказав той. — Та це ж Валіаді! Диви! Ха-ха!.. Ну, як живий, сукиного сина з греком...

Альоша схопив свою працю і подався до Валіаді.

 — Дядю, — сказав він йому. — Чи не купите ви оцю хвігурку? Мій товариш казав, що понімающі люди купують такі штучки.

Грек подивився, і його лице засвітилося радісною й гордою посмішкою.

 — Да! Це мій батько... Запевняю тебе, що він дуже подібний до цього, що ти показуєш. Скільки тобі дати?

 — Та скільки? Я грошей не хочу. Давайте хліба й ковбаси, хоч потроху. А я вам, як хочете, іще зроблю щось.

Грек узяв статуетку, поставив її перед собою на конторку.

 — Да! Це чисто старий Валіаді. Три фунти хліба і фунт ковбаси!

Береш?

 — Давайте. Тільки не зразу. Я братиму потроху щодня.

На тому погодились.

Альоша, щасливий, як ніколи, взяв на перший раз фунт хліба і чверть ковбаси. З того він дав по шматочку Чорному. Собака взяв цей подарунок здивовано, клацнув зубами і потім одвернув своє єдине око, щоб не бачити, як довго доїдає свою порцію його приятель. Далі Чорний не витримав:

глянув на Альошу. Але в руках у того вже нічого не було. Тоді він підвівся й побіг із двору — десь шукати більшого поживку, бо, роздратований тим шматочком м'яса, не міг більше терпіти голоду.

XII

Після розмови з Харитоном Матрос ще довго бродив по місту, прислухаючись до гулу юрби, що наростав, мов хвилі далекого моря. йому приємно було відчувати на своїй спині чийсь упертий лікоть, що намагався відіпхнути його, пробитись самому наперед. Матрос злився з радісними юнаками, і вперше йому ставало соромно й боляче за свою «робу», так він звав свій подраний лантух.

Він пізно прийшов на вокзал, куди Черв'як цього вечора скликав товаришів. Всі мали поділитися тим, що придбали за день, купити спільно щось на вечерю і потім порадитись про дальше життя. З весною дехто почав одбиватися від гурту. Ромка Свистун десь пропадає вже третій день. Матрос щось собі думає. Так же не можна корішувать.

Було пів на одинадцяту на вокзальнім годиннику, коли Матрос увійшов до зали третього класу і розшукав Черв'яка.

 — Слухай, корішок, — сказав до нього Черв'як. — Ми тут усі тебе ждемо, а ти хто й зна де лазиш. Сказано в десять, треба приходити в десять, а нічого козиря гнуть.

 — Не шуми, Черв'ячок, — озвався Матрос. — Не шуми, брат, я ж був зайнятий ділом.

 — Яким ділом? Сказано в десять.

 — Чудак, сьогодні ж празник.

 — А, ще там празник. Ромки Свистуна теж немає. Як так работать, так ну його к чіртям. Я зовсім тоді не отвічаю.

 — В натурі, — озвалися й хлопці.

 — Ну, годі, — сказав Матрос. І Черв'як і хлопці замовкли. — Давайте краще повечеряєм, бо їсти аж кишка болить. А потім я вам, друззя й товарищі, просю прощення...

 — Що?