Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


 — За що?

 — Від'їжджаю.

Черв'як обвів усіх очима. Хлопці подивилися на Матроса.

 — Як же це так, що від'їжджаю? А... а ми як? Матрос посміхнувся і розвів руками.

 — Беріть білети і їдьмо разом, коли хочете. Тільки я швидко й повернуся. Іду за корішком.

 — За Альошкою?

 — Да.

Всі знали про Альошу. Матрос мало не щодня говорив про нього, журився. Тепер ніхто не міг його спинити. Матросові здавалося, що розмова з Харитоном не залишає сумніву. Він привезе Альошу, влаштує його в художню, а сам дістане якусь роботу. Десь ворушилась надія, що він і їх зможе кудись порозсовувати, коли вони схотять покинути вільну жизнь.

Матрос ніби виріс за цей день більше, ніж за довгі роки. Це почуття надавало його словам якоїсь певності й ваги. І ще йому здавалося, що він уже здоровий робітник і що він мусить вивести на пуття Альошу і їх...

Хлопці стояли похнюпившись, не знаючи, що сказати.

 — Не журіться, — звернувся до них Матрос. — Якось воно буде.

Перезимували ми, не попропадали. І далі не пропадем. Я як бачу, так комітети хотять знистожити нашого брата, щоб і духу не було...

 — А повтікать? Хіба не можна повтікать? Давай на Ростов...

 — Дурашка ти, Метелику. Ти не тямиш, що й там знистожать. Комітети ж, як думаєш?

 — Та вони скрізь.

 — Ну, от.

 — І коли ідеш?

 — Який перший потяг, з тим і іду.

 — Хм. Діло вакса, — кінчив Черв'як. — Ну, давай вечеряти, а там видно буде.

Виявилось, що на вечерю було тільки вісімнадцять копійок. Купили чорного хліба і по маленькому шматочку білого. Так і їли: до чорного прикушували по кавалку білого, аби для смаку.

Потім Матрос попрощався з товаришами, обняв Черв'яка і пішов пробиватись на перон, щоб там десь чекати свого потяга.

Коли потяг став на рейки, він пішов до паровоза і, поговоривши з машиністами, подерся на тендер.

 — Давайте лопату, — сказав він до кочегара. Той кинув йому широку брачку. Матрос уперся ногами в купу вугілля і почав підкидати те вугілля до топки, звідки кочегар жбурляв його в криваву горлянку паровоза.

Потяг рушив.

Гордий із себе, Матрос їхав хоч і зайцем, але за власну працю.

Машиніст посміхався, дивлячись на нього, як він старанно грів чуба, не відпочиваючи цілу дорогу.

 — Що, тяжче, як хапать гребінці? — спитав він раз, коли Матрос знесилений сів на купу.

 — Я не хапав, — відповів Матрос і знову взявся за лопату.

Він витримав цілу добу.

Коли потяг прийшов на вокзал, Матрос кинув лопату і, стрибнувши додолу, пішов, похитуючись, поміж вагонів, подалі від кондукторів і вартових.

Місто, що його він залишив так несподівано кілька місяців тому, горіло загадковими вогнями, принадне й вороже в своїй таємничості. Матрос пробився крізь безконечну ланку візників, перебіг через майдан і зупинився.

Тільки тепер, коли він був на ступінь від здійснення свого необміркованого плану, перед ним стало запитання:

«Куди йти?» Він озирнувся навколо, і неприємне холодне почуття пройшло йому в серце. Він стояв біля району міліції. Ліворуч темніли неосяжні мури