— Пішов, — скрикнув Матрос, але в ту ж мить він раптом затремтів з радості і схопив собаку за велике порване вухо.
— Султан! Брат ти мій!.. Султан?!. Ах ти ж, собацюго мій... Як же ти пізнав? Здоров! здоров!.. Султанка ти мійі Де ж ти пропадав?
Султанка!.. Султан!.. Де це ти був усе врем'я? Га?..
Собака пізнав свого старого хазяїна. Він лизав його з жагою каяття і з буйною радістю рвав на ньому одежу. Потім він зірвався з місця і з тривожним гавканням відбіг від нього на брук. Матрос забув за сон. Він схопився на рівні ноги і з цікавістю стежив за Султаном.
— Що таке? Куди ти? Султан!.. Сюди!..
Але собака пошкутильгав ще швидше, озираючись іноді назад, щоб переконатися, що Матрос біжить за ним.
Матрос уже не питав. Він насилу встигав за Султаном, не маючи часу роздумувати, що значить його тривога. Він біг, як тільки могли бігти його натруджені коло важкого вугілля ноги. За кілька вулиць він пізнав Уютну.
— Уютна? Султане, ти знайшов собі хазяїна на Уютній? Та хоч не біжи так, ти, старий, я не такий прудкий, як ти... — Йому було смішно й цікаво: де ж нарешті спиниться його колишній товариш?
Султан добіг до одних воріт, озирнувся, гавкнув до Матроса і, смішно підстрибнувши на трьох ногах через високий поріг хвіртки, подався в двір. Матрос вагався хвилину, потім раптом кинувся й собі за Султаном.
З двору він почув болюче знайомий голос. Той голос сердито звертався до собаки:
— Чорний! Ти, бродяга, де пропадаєш?
Собака гавкав, майже божеволів.
— Що тобі? Пішов! Бон!
В цю мить Матрос підбіг до будки, хотів скрикнути, набрав повні груди повітря та так і зупинився з виразом неймовірної радості.
— Альоша! — нарешті вимовив він.
Собака танцював навколо них на своїх трьох ногах. Він ніжно скавчав і хапав їх за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикій, майже звірячій радості.
Довго Альоша не міг збудити Матроса. Натомлений незвичною працею на паровозі, він спав тепер як мертвий. Альоша давно вже приніс від грека рештки своїх харчів, випрохав у Хоми Петровича залізну мисочку і, наламавши в неї ковбаси, сидів перед тим скарбом в нетерпучім чеканні.
Сонце вже викотилось над дахом будинку і почало припікати замурзане Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний піт.
Нарешті Альоша згубив терпець. Він поклав під ніс Матросові шматок ковбаси — від неї йшов неможливий дух часнику.
Матрос дихнув кілька разів тими дражливими пахощами, плямкнув губами і здивовано відкрив очі.
— Пху! Хто це смердить?
Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота, хекав, знеможений цим випробуванням його собачого терпіння. Затуманене пристрастю око стежило за ковбасою, немов приковане до неї невидимим ланцюгом. Матрос задоволене посміхнувся.
— Диви. Я, здається, добре спав.
— Ну да, трохи не до обіду, — засміявся Альоша. — Вставай, будемо снідать.
— Ковбаса? Давай хоч ковбасу.
Вони зареготалися, переповнені радістю.
— А де це ти її дістав? — спитав Матрос.
— У грека.
— Що ж то за грек такий?
— Грек Валіаді. Нічого, хороший грек. Я його виліпив, а він каже, що це його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хліба.
— Обдурив.
— Я?
