Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

 — Там отакі дві здорові штуки, одна, знаєш, що ото на бульварі гадюки лазять по людях. Ота, і потім другого чорта я зліпив. От саганий!

Там був один Роман, так він намалював, а я тоді зліпив. Тільки ж і не чорт ніби. Грає на дудку, сам із бородою, дві пари крил, а на голові така шапка рогата, як наче старий корч. Потім ще маленькі штучки. Лікар усе поховав потім. От книг у нього!.. А лістрічеська машина...

Приятелі ще довго розповідали один одному за своє життя і мріяли про майбутнє, забувши за все на світі. Але Матрос іноді зсовував брови і починав неспокійно длубати ще вогку глину Альошиного житла.

 — Чого ти, Матросе? — спитав Альоша.

 — Та за гроші... Без пінджаків, понімаєш, невдобно йти... Ну, де його взять?

Цього вже Альоша не знав.

 — Слухай, — сказав Матрос, приховуючи щось на думці. — Це та лікарня, що на Слободі? Ота в саду? От мені інтересно подивитись. А й лікаря можна побачити? Чи не пускають?

 — Навіщо тобі?

 — Хіба що? Не маю права?

 — А скажи нащо?

Матрос вагався. Він побоювався, що його непрактичний друг зіпсує йому план. А від цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, їхнє майбутнє. Інакше доведеться залишитися в своїй «робі», чого так гостро не хотів тепер Матрос.

 — Я б тобі сказав, якби ти був розумний...

 — Тоді скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?

 — Нехай оддасть ті твої штучки, їх можна буде продати.

 — Які штучки?

 — Ну, той... дохтор. Що ж він зафармазонив? Хай оддасть і все. Він їх робив? Значить, нічого замикать у шахву, що не твоє.

 — Матросе! — скрикнув Альоша. — Ти мене вбий, а я не піду. Хай вони згорять.

 — Не підеш?

 — Не піду.

 — И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обійдемось без тебе.

Він устав і, не сказавши більше ні слова, швидко пішов із двору. На воротях затримався і кинув:

 — Підожди мене тут. — Потому переступив хвіртку і зник.

Альоша чекав його добрих дві години, що здалися йому довшими, ніж ціла їхня розлука.

Він проклинав себе за те, що не пішов разом із Матросом. Тепер він навіть не знає, куди той подався. Було б краще йому самому послухатися Матроса, піти до лікаря й випросити ті штучки, ніж тепер він кинувся невідомо й куди — мабуть, добувати грошей. Та й хіба ж за них можна було щось уторгувати? От біда! Він же не знав, що таке вийде...

Доки ж його ждати?

Давно вже звернуло за обід, а Матрос не приходив.

Нарешті Альоша зовсім загубив спокій. Щось ніби кликало його на вулицю. Він відчув потребу вибігти з двору, наче назустріч якійсь неминучій біді.

Одного разу, ще там, в економії, — він ледве пам'ятає це, — йому захотілося бігти до села, що стояло під горою за панським двором. Щось ніби підкинуло його. Він біг і з жахом відчував, як шалено стукало в грудях, як на голові підіймалося волосся. Добігши до першої хати, він побачив, як троє солдатів тягли якогось чоловіка й били його рушницями.

Чоловік пручався в їхніх руках. І в одну мить, двигнувши ногою одного солдата, вдарив другого навідліг кулаком і кинувся тікати. Тоді вдарений приклав до плеча рушницю і, крикнувши «стой», випалив. Чоловік зарив головою об дорогу, заливаючи її кров'ю.

Юрба стовпилась поодаль і, похнюпившись, хрестилася й бликала очима на солдатів. Потому (все це наче вві сні) прибігла його мати, бліда й