розтерзана, і кинулась на солдатів з прокляттями. Вона хотіла їм повидирати очі, взивала їх скаженими собаками, билась об дорогу над трупом чоловіка. Розлютований солдат штовхнув її чоботом під серце. Далі він нічого не пам'ятає. Здається, тоді вперше з ним сталося щось подібне до того, що було в будинку. Більше він не бачив своєї матері, її поховали... Хто був той чоловік, він не знав, але, побачивши його вперше на житті, не забуде до смерті. Конаючи, він глянув на Альошу широкими очима, і в них йому блиснув останній вогонь. Це було так давно, на ранішній зорі дитинства, що тільки тепер, коли знов захотілося бігти невідомо куди, Альоші пригадалося те забуте почуття.
Він схопився з землі. Кинувся стрімголов за ворота. Зупинившись на мить, коротку, як сама тривога, він раптом повернув ліворуч і подався довгою вулицею.
Біг він не пам'ятає скільки. І ось перед зеленими воротами району він раптом зупинився. Від того, що він побачив, йому стислося й захололо серце: міліціонер вів Матроса, міцно тримаючи його за плечі, а збоку скакав Пувичка.
— Ведіть його, ведіть! А що, попався, вбивця!.. Будеш ножем різати?
Тоді не вловили, то тепер узнаєш.
Перед ними прочинилася тяжка хвіртка з маленьким загратованим віконцем.
— Стійте! — хотів скрикнути Альоша.
Але крик той застряв у горлі. Він кинувся за ними. Та в ту хвилину хвіртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув поміж вартових і подався в завулок. Другий міліціонер, що стояв біля воріт, посміхнувся, похитав головою. Тоді Альоша підбіг до хвіртки і вдарив у неї кулаками.
— Пустіть! Пустіть до Матроса! Пустіть! Я свідок. Вартовий одвів його рукою і посварився на нього.
— Ану, забирайся звідси.
— Пустіть! Дядьку! Пустіть! Матрос не винний, — знову рвонувся Альоша.
— Та ти мені що? Будеш отут крик підіймати? — незадоволене вже сказав вартовий. Він стукнув у хвіртку, відчинив її і попхнув Альошу через поріг.
— Візьміть його до старшого!
Цього тільки й жадалось Альоші.
В першій же кімнаті він побачив Матроса.
— Альошко?! — шепнув Матрос. — Пувичка, дрянь, засипав... А я вже й гроші маю...
— Де ти взяв?
— Ц-ц.
— Що ж тепер буде?
— Не знаю...
Міліціонер, що сидів за столом, повернувся до них. Це був товстий і веселий чоловік. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животі, а під животом. Він примружив маленькі веселі очі, що сіріли десь за м'якими могилками, і став розглядати хлопців.
— Отряхи! Щось уже наброїли?
— А де старший? — спитав той, що привів Матроса. — Наброїли... Цей герой шпортнув ось цього ножем.
Альоша і Матрос глянули один на одного.
— Коли? — не витримав Альоша. Міліціонер раптом обернувся до нього.
Він не чекав нічого подібного.
— Ти ж сам... — і зупинився. — Що за чорт? Це ж ти казав?
— Що казав? То Пувичка. Матрос сіпнув його за штани.
— А ти звідки взявся? — сердито крикнув міліціонер. — Де той, другий? Той хуліган десь там, — пояснив він тому, що сидів за столом, і хутко вийшов із кімнати.
Хлопці мовчали. Той, що сидів за столом, ще раз їх оглянув і весело засміявся.
