— Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? — спитав він Альошу.
— Мене? Матрос? — Альоша мимоволі й сам посміхнувся, хоч йому було зовсім не весело. — Матрос мене ніколи не зобидить. Ми з ним на роботу ідемо.
— На роботу? От так робочі!
— А що ж, — презирливо сказав Матрос. — Канєшно, на роботу. А що той вуркаган на мене капає, так я скажу по правді: щастя його, що я в'їжджаю.
Увійшов міліціонер і розвів руками.
— Немає. Бігло ж чортеня, уже на хвіртці було... І десь зникло...
Куди їх, цих героїв?
Товстий подивився на хлопців, подумав і сказав:
— Та хто його знає. Замкни в ту камеру, поки старший. Ну, хлопці, потрудіться. Робочі... Х-х-х-хо-хо!..
Коли вони залишились у кімнаті, де вже сиділо кілька чоловік в густих хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди і затремтів від плачу, що проривався йому крізь скупі слова:
— Пропало? Не поїдемо? Все тепер пропало...
Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте він заспокоював Альошу.
— Чудак! Чого ти сомніваіся? От ще... тряпка!
А що далі, то й Матрос не міг того сказати. Тихо сиділи, притиснувшись один до одного. В коридорі гупали чиїсь чоботи. Було тоскно. Болюче стискалося серце. Поволі стало смеркати. Хтось вилаявся і спробував почати якоїсь пісні.
Мабуть, старшого не було цілий час. У кімнаті блиснула електрика.
Люди, що там сиділи, почали якусь жваву розмову, та ні Матрос, ні Альоша до неї не встрявали. Вони думали про свої плани, що їх так несподівано порушив Пувичка.
Так їх застукала ніч. У коридорі стихли кроки. Тільки глухе дрижання стін нагадувало, що місто за ними кипить нічним життям. У камері почали вкладатися спати.
Тільки Матрос цілу ніч не стуляв очей. Альоша знемігся — його побороло це нагле безглузде лихо, і він дрімав, зігнувшись у кутку.
Матрос дивився на нього з новим, незнайомим досі почуттям. «Спить, — думалось йому. — Ех, тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, ні к чорту. Вже й злякався. А що б ти робив без мене? Зі мною то все одно не пропадеш, а от без мене?.. Коли б тільки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще тільки рився в кізяках, а я вже хліб заробляв, казани чистив...» Він відчував свою зверхність над приятелем, і це сповнювало його новою силою, гордою, незламною, а разом і любов'ю до Альоші....Ранком, лиш тільки забринів день, хлопці вже сиділи, разом поглядаючи тривожними очима на двері.
Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше, як три дні. І ніхто не приходить, ніхто не кличе їх на розправу. їм принесли їсти. Вони й не торкнулися до хліба. Тільки Матрос похмуро набив і ним свої кишені.
День проходив...
— Пропали... пропали... — шепотів Альоша. — Дивися, їх кличуть, а нас ні.
— Мовчи, хіба їх кличуть на волю?
— А куди ж?
— У допру, — кинув Матрос.
Після того знову мовчали майже до вечора.
Та ось загриміла щеколда. Товстий стояв на дверях, дожовував якийсь смачний шматок і шукав когось своїми веселими очима.
— Де ви тут, робочі? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудіться виити.
