— Так! Я заховав її, а завтра ліпитиму.
— Іди, — сказав завбудинку, одступивши від дверей. — Іди лягай на свій матрац і спи. Тільки не ходи без дозволу так далеко і не повертайся так пізно. А там побачимо, що ти зліпиш.
Завбудинку простяг до Альоші руку, провів теплою долонею по обличчю і злегенька підбив йому щелепи.
— Може, ти й справді будеш у нас скульптором. Іди ж і спочивай.
Альоша впав на свій матрац. Солодкі хвилі втоми пробігли його тілом, надимаючи суглоби вогнем і кров'ю. Він засвітився самовідданою вдячністю до завбудинку за його суворі слова і з тим радісним сяйвом поринув у глибоку тишу ночі...
Другого дня будинок шумів новиною. Перший вибіг на двір Пувичка, той веснянкуватий хлопець, що закидав йому на голову матрац. Він побачив Альошу в най-глухішому кутку подвір'я і цокнув пальцями.
— Гля! Мамалига! Що він там колупає? — Тихо навшпиньках підкрався до Альоші, зазирнув через плече і здивувався. Альоша, весь забруднений рудими цятками, місив у руках кавалок глини; обличчя йому було таке напружене й дивне, що Пувичка не міг навіть його злякати. Він тільки засопів Альоші через плече і насмішкувато спитав:
— Ти, що це буде?
Альоша раптом приліг грудьми над побитою жерстяною мискою з глиною, розкинув руки і крикнув:
— Іди! Чого ти?
— Що це буде? — знову запитав Пувичка.
— Я ж до тебе не лізу, — сказав Альоша. Губи йому зблідли, мов крейда. — Не лізу ж? Не лізь і ти. Моя глина! Сам накопав!
— Щастя! Я теж знаю в однім місці, — відповів йому Пувичка й хотів ударити ногою в миску. Але Альоша підставив плече, і Пувичка мало не перекинувся.
Це був задерикуватий, жилавий хлопець. Ластовиння так рясно вкривало йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею. Тонкі ціанотичні губи звивались йому на рідких нерівних зубах двома синюватими п'явками. Вони цілий час єхидно ворушилися. Червоні, з ячмінцями, повіки швидко моргали, відкриваючи, сірі гульки очей. Ніс нагадував круглу свинцеву пувичку, міцно пришиту посередині обличчя і теж заляпану кашею.
— Ну, ти мені! Хундожник! — кинув він ображено. — Не дуже-то. Бо ось Матрос тобі покаже.
На цім слові він повернувся і пішов у будинок. За хвилину Альошу оточили всі хлопці.
— Ти ж це чого, зараза, не показуєш? — спитав Матрос.
— А нащо?
Матрос подумав трохи, бликнув на Альошу.
— Хіба не можна?
— Ну да. Я ще тільки почав.
— А тоді покажеш?
— Тоді покажу.
Матрос знову подумав, нахмурив брови.
— Гляди ж, шкет! Сьогодні я виграв у тебе кашу. А не покажеш, то взнаєш... — Потім він повернувся до хлопців і звелів: — Давай у скраклі!
Подвір'я наповнилось вигуками, цоканням дерев'яних кийків. Матрос кидав більше за всіх і кричав на Пувичку:
— Подай! Чого роззявив рота?
Пувичка слухняно виконував його накази. Альоша нахилився нижче над глиною. Пальці нервово, швидко вгрузали в кавалок. Очі поволі увійшли в роботу. Він знову забув за всіх, і напружена радість засяла йому на обличчі.
День пройшов для нього зовсім непомітно: він працював до пізнього вечора, і, коли вже всі розійшлися на свої місця, він іде вибігав до своєї «буржуйки», обмацував її іржаві дверці, немов хотів зробити їх
