міцнішими, неприступнішими, щоб зберегти свою роботу від цікавих хлопчачих рук.
Вночі він спав тривожно, щось вигукував, стогнав, схоплювався на хвилину і знову падав гарячою головою на тверду солом'яну подушку. А лиш тільки вищирилось сонце крайком золотої маківки, Альоша вибіг надвір і знову припав до своєї глини.
Завбудинку підійшов до нього і присів на пальцях.
— Ой, — сказав завбудинку, — ми зовсім погано виглядаємо. Очі поховалися он як глибоко в лоб. Так не можна. Каже Феня, що ти цю ніч зовсі'м погано спав.
— Феня! — розсердився Альоша. — Багато вона тямить. Ось — чорт.
Альоша передав йому свою майже закінчену роботу і впився в нього очима. Завбудинку неймовірно вдивлявся в його твір: то віддаляв його від себе, то знову підносив до очей, стукав пальцем, усе більше яснів його погляд і підіймалися стиснуті брови. Однією рукою він схопив Альошу за плече і, не помічаючи, що хлопець пригнувся від міцного тиску його пальців, захоплено вигукнув:
— Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив?
Він перевів на Альошу вогкі очі.
— Де ти взявся? Хто тебе навчив?
— Та... так... потроху сам, — ніяково прошепотів Альоша і зашарів густою смаглою кров'ю. — Воно ще не готове. Ось бачите, яке неокуверне плесо, та й ця одежа на плечах. Ще тут є та й є роботи.
Завбудинку захоплено подивився на Альошу, знову стиснув йому плече.
— Роби, Альо'шо, роби, кажу тобі. — І, схвильований, відійшов до будинку.
Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотіти першим ранковим сміхом і гомоном. Мешканці його вилітали надвір, як вітер, розмахуючи драними холошами й шкірячи на сонце задиркуваті обличчя. До Аль'оші ніхто не підходив з німого наказу Матроса.
Того самого дня Альоша кінчив свою працю.
Матрос підійшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп.
— Ану, шпана, осаді. Зараз ізробимо кзамент, і якщо вещ підходяща, то вона буде моя.
Хлопці засміялися. Альоша зблід і прищулився до «буржуйки».
— Показуй, — сказав Матрос і поворушив руками в драних кишенях.
Альоша відступився, і всі побачили на «буржуйці» сніжно-білий аркуш паперу, а на ньому — Альошину роботу.
— Диви! Яке... — вилетіло майже з усіх грудей. Всі спинилися з радісними, здивованими обличчями. Очі їм загорілися гострим бажанням придбати цю річ.
— А плесо! — скрикнув Пувичка. — Дивись, як блищить!
— Що ж там дивного? — крізь зуби спитав Матрос. — Ну, плесо. Та й що?
Пувичка забігав очима.
— Канєшно, плесо малахольне. Я тільки так кажу.
Одначе ніхто не міг підтримати Пувичку. Постать чорта на скелі глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо під його ногами було особливо незрозумілою, таємною штукою.
— А можна помацать? Із чого воно? Га?
До «буржуйки» простягся живий, рухливий, тремтячий сніп рук.
Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотіли вхопити, притиснути, не пускати. Нікому. Матрос розмахнувся і через усіх поклав пальці на «буржуйку». Поцокав нігтем по роботі.
— Плесо скляне, — сказав він басом.
— Як скляне? Як же воно задєлане?
— Замуровано під скелі, а під склом чорненьке підкладене, уроді як болото. Слиш, подаруй.
Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи.
Широкий, негарний в звичайні хвилини рот, що лише при схиленому над
