їхати, а там чи довго йти „zu Fuss“[1] І нарешті, почетверте (але це трапляється не кожному) — там можна зустріти людину, за якою ваше серце може давно вже стискувалося в таємній тривозі. Ту людину, без якої вам тяжко …
— І я зустрів її…
— Нарешті! — заспівало мені щось усередині…
Це було зовсім несподівано.
Я видерся на другий поверх, сів на середню лаву і закурив.
Тут увіходить кондуктор і питає, кому квитки. Я, звичайно, виймаю 10 пф. і плачу кондукторові.
— А вам? — питає кондуктор.
Я повертаю голову праворуч. Це й була та перша мить, коли наші очі вперше зустрілись. Вона сиділа поруч мене і теж курила. На колінах їй лежала якась книжка і розгорнуті аркуші злегка тримтіли. Може їй було холодно і тому здригували коліна. Може тому, що вона не могла в першу мить знайти в себе 10 пф., щоб заплатити кондукторові… Ні в першу, ні в другу, ні в третю мить…
— Альо! — крикнув кондуктор.
— Хвилинку, — ніяково прошелестіла вона блідими губами. — Десь у мене було десять „феників“.
Вона так і сказала „феників“.
Серце мені заспівало ще голосніше. Вона сказала „феників“!
— Ну? — крикнув кондуктор ще раз.
Тоді обличчя їй проясніло.
- ↑ „Ζu Fuss“ — ногами. Цебто не в тому розумінні, що можна йти ще руками, чи головою, наприклад, ні — ногами, значить не підземкою, не омнібусом, не трамваєм, не таксомотором, не велосипедом, не конем, не мотоциклом, не биндюгом, не аеропляном, а ногами.
