— Ось, — сказала вона, — дірка в кишені! Це, значить, вони сюди випали, десять феників…
І вона підвелася, щоб вийти з омнібуса. Але я не міг далі стримувати себе.
— Пробачте, — сказав я українською мовою. — Дозвольте мені взяти вам квитка, щоб ліквідувати цю прикру несподіванку. Адже вам треба їхати?
Вона глянула на мене, хвилинку повагалася, потім вийняла годинник і, скинувши оком на циферблят, спокійно відповіла теж українською мовою:
— Так, мені залишається кілька хвилин. Беріть, я вам поверну при нагоді.
Я взяв квитка, і ми їхали мовчки, прислухаючись до розмови наших серць.
— Як ви взнали, що я з України? — нарешті спитала вона.
— Я взнав, що ви з Західньої України…
— Дивно.
— Нічого дивного. Я взнав по „фенику“.
Вона поправила капелюш, подивилась у вікно і згодом тихо спитала:
— Що ви тут робите?
— Приїхав з Радянської України. Подорожую. А ви?
— Та… як вам сказати… Саме смуга безробіття…
Омнібус котився вулицею Фрідриха. За двірцем, що з нього ми вставали, як приїхали до Берліну, саме біля мосту, де над водою Шпрее літають тривожні чайки, мелькнув будинок „Komische Oper“[1]. На стіні, біля ясних кришталевих дверей, кричали червоні літери:
