Я вже безліч разів читав ці літери, минаючи їх чи в омнібусі, чи так — „zu Fuss“.
Тисяча голих жінок!
— „Святе мистецтво“, „вічний абсолют духу“, „блиск людського генія“, якої ж високої грані досягло ти, „святе мистецтво“, отут, у цій „Komische Oper“!
Тисяча голих жінок!..
О, „святе мистецтво“!
Але тут сиділа людина, за якою, може, давно вже моє серце стискувалося в таємній тривозі…
— Ви тут встаєте? — спитав я, побачивши, що вона підводиться з лави. — Мені також треба вставати… Пробачте, але я просив би вас не відмовити мені — зайти зі мною, хоч би в оте кафе. В одній справі нам треба з вами побалакати…
Вона знову глянула на годинника.
— Що ж… Туди мені вже однаково пізно… Навіть квиток ваш не врятував…
Ми вийшли з омнібуса, повернули трохи назад і зайшли до кафе.
Я замовив дві кави. Вона мовчала. Я глянув на неї. Мовчала… Ми сіли в затишному куточку.
Мовчить.
Тоді я відразу почав:
— Справа така. Ви ж добре знаєте місто? Ви давно живете в Берліні?
Людина поворухнула вусом, проясніла і посміхнулася.
— Так, досить давно для того, щоб стати в пригоді землякові.
— От бачите! Я ж так і знав. І німецьку мову ви знаєте чудово. Говорите, як німець.
— Дуже мені приємно те чути. Буду ся тішити надією, що девчім допоможу вам.
