Його руді вуса знову заворушилися, довге русяве волосся, давно нестрижене й засмоктане, він пригладив рукою, сьорбнув потому кави і з виразним задоволенням промовив:
— Я буду Петер Кош. Маю жінку й діти — піонери. Працював тут на одній фабриці, та, хай їй лихо, — розщитали.
Так я знайшов собі дороговказа, людину, що за нею давно вже моє серце стискувалося в таємній тривозі.
…Дома т. Озерський повідомив мене, що він також знайшов собі секретаря, українця, що вчиться в Берлінському університеті.
За третього „мушкетьора“ ми не турбувалися. Він ще сам узявся б водити будького до всіх театрів Берліну.
Так щасливо кінчився і цей день, 8-го листопада 1928 року.
16
Петер Кош о десятій годині зранку другого дня з'явився до мене в пансіон. Після обережного дзвоника на парадних дверях я почув у коридорі моторні кроки Маріхен, коротку її розмову з кимось, клацання замка, потім — стук у двері моєї кімнати.
— Альо!
— До пана доктора прийшов пан секретар.
— Який секретар? Може, до пана професора? Ви не помилились, Маріхен?
— Ні. Він сказав, що ви йому веліли прийти, і чекає біля дверей.
— Гаразд. Чом же ви не запросили його до кімнати?
— Я можу зробити це зараз.
Як двері знов одчинилися, я побачив на порозі товариша Петера.
