— Мой! — скрикнув я назустріч. — Ти вже прибрав собі титул секретаря? Що це значить?
Кош поклав на стіл, просто на мої папери, свого мокрого капелюша (надворі дощ), роздягся, нарешті скинув біля столу драні калоші, з яких негайно ж натекло дві калюжі, і тоді вже відповів, кивнувши головою в бік Маріхен, що стояла на дверях і здивовано розглядала „пана секретаря“, нічого не розуміючи в нашій розмові:
— Німці, вони люблять титули. Я б назвався директором, та вона, оця дримба, не повірить. Ти вже пив каву?
— А що?
— Каву корисно пити щодня, хоч би раз на день. Тимчасом я ще сьогодні не пив.
Я звелів Маріхен подати нам каву на двох, передавши фрау, що за другу порцію вона дістане окремо.
Потім ми склали плян на цей день, погодившись на тому, що в першу чергу ми підемо до друкарні, де друкується газета „Die rote Fahne“[1].
— Будинок Карла Лібкнехта, число 28, на Малій Олександерштрасе, — сказав Петер, вишкрібаючи мікроскопічні рештки білка з яйцевої шкаралущі. — Ми будемо там за півгодини. Ти вже готовий?
Читачу, не дивуйтеся, що Петер Кош говорить авторові „ти“. Адже автор відповідає йому тим самим. А це значить, як ви вже й самі давно здогадалися, що ми однаково з товаришем Петером дивимось на деякі речі; ми ніби однієї віри.
Так ми прийшли до великого будинку на Kleine Alexanderstrasse, і тут я побачив, що Петер Кош дещо таки важить на цім світі. Дві хвилини розмови з завідателем друкарні, якому він передає мою візитову
- ↑ Орган Центрального Комітету Німецької Комуністичної Партії.
