картку і додає кілька слів од себе, і от нас уже просять пройти до завкому, де нам дадуть провожатого, що покаже нам цілу друкарню.
— Ну то що, як дают? Чого ти ся дивуєш? — буркнув між вуса Петер, коли я глянув на нього після цієї розмови.
В друкарні зустрів нас Франц Мюлер, чудовий спортсмен, голова фабзавкому і голова німецької спортивної робітничої делеґації, що одвідала Радянський Союз у серпні 1928 року.
Насамперед він з гордістю показав нам великий портрет Леніна. Цей портрет йому подарували в Москві. Робітники, що обступили нас, почали встрявати в розмову:
— Портрет ми повісимо в рямцях отут. Ви подивіться: на ньому є напис — подарунок на знак пам'яті товаришеві Мюлерові. Це непросто собі портрет…
Вони всі були горді, і ми разом з ними раділи однією радістю.
Правда, були деякі неприємності. Наприклад, більшість тих спортсменів, що їздили до Радянського Союзу, виключили потім з організації… Бо вони, бачите роблять звіти про свою подорож на зборах своїх спорторганізацій, і роблять тії звіти при переповнених залях, у яких не лишається жадного вільного місця, не зважаючи на одвертий саботаж соціял-демократів. Та й до того ж не лише роблять звіти про спартакіяду, а ще й одверто розповідають про політичне життя в СРСР, про робітничу диктатуру. Там, мовляв, іде високим темпом відбудова країни. І ось навіть робітники соціял-демократи, що з ними були в одній делеґації, теж переконалися… Робітники ті — з ляйпцізьких друкарень. Та що там, коли вже з спорторганізації
