— Чому, котіку?
— Там ще не встановилася влада, часом трапляються банди Махна і, певно, на вулицях немає електрики.
— Ах, що ти, котіку? Який жах! А чого ж Александр Сергеїч Пушкін говорив:
„Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной кавыль калышет
Где…
— Поперше, кицю, говорив це не Александр Сергеїч, а Нікалай Васільїч Ґоґоль[1]. Такі елементарні речі треба знати, кицько моя. А подруге, ти не знаєш, що сказав би Нікалай Васільїч тепер, якби він був живий.
Вона (переконано): Алеж правда, що там чудове сало і взагалі вся природа, кажуть, дуже красива.
Він (бубонить): Сало? Сало звичайно… Ти ж знаєш, як я безумно люблю природу. Але, кицю…
Облишмо. Не будемо далі підслуховувати цю інтимну розмову санктпетербурзького міщанина Віталія Ніколаєвіча (що живе в Ленінграді й працює з ласки робітничої в „Пуштресті“) з його милою подругою, що теж живе в Ленінграді, де й записана як домашня хазяйка. Не будемо, бо й так уже видко, що Віталій Ніколаєвіч не абияк поінформований про нашу бідну країну, що він не з дурнів, що він навпаки — знає, що робить, і отже ні за що не відпустить свою милу подругу в далеку дорогу… Хібащо його самого переведуть із „Пуштресту“ в „Пухтрест“ на ту ж таки Україну або в інше місце, що теж кінчається на У Тоді він не заперечуватиме… А покищо я, сповнений надії на це останнє, мушу спаковувати
- ↑ На нашу думку, Віталій Ніколаєвіч перебільшує.
