свого чемодана, навантаженого бльокнотами й зошитами, в які я маю твердий намір записувати все, що побачу й почую на чужих землях.
З особливою любов'ю я дивитимусь на батьківщину Гайне, ходитиму кварталами Дюсельдорфа, де бігав колись маленький Гайнріх, романтично закоханий в маленьку Вероніку, а нині чорною хмарою проходять голодні й похмурі страйкарі в подраних блюзах і з заціпленими зубами. В Гамбурзі я побачу матросів із далеких країн. Одинадцяту річницю революції я святкуватиму в Берліні. Там я розповідатиму друзям про нашу літературу, про те, як будується наша держава. Розповім, що Будинок Промисловости на Університетських Землях вінчає нині це будівництво вінком тяжкої індустрії, в якому Ґорький відчув воістину музичний твір, гармонію сили й чітких ліній.
Я скажу словами поета :
І хроніки буденної петит
зростає до аншлягів жирних літер…
Не повірять? Не може бути! Я певен, що в них не може бути того наївного й милого здивовання, яке спостеріг наш таки український письменник в однієї симпатичної московської панночки, що живе у самому серці нашого великого Союзу Республік, у червоній столиці, Москві, і збирається днями оце віддатися за шановного Каналія Ніколаєвіча. До речі, ви вже догадалися, що Каналій Ніколаєвіч та Віталій Ніколаєвіч — рідні брати. Отже я не можу не розповісти про те наївне й миле здивовання, що його спостеріг наш таки український письменник в цієї симпатичної панночки.
— Вы из Украины? — спитала вона ніжним, як молоко, голосом.
