Хай бачать людй, які файні приятелі у її нареченого.
А надсилав він їй смішну листівочку з булдогом, що залицяється до червоногубої з породи „Canis vulgaris“.
Другого дня я одвідав Поета на його вбогому приміщенні, десь на передмісті. Був там і той товариш.
— Ви не дивуйте, — виправдувався він. — Та товаришка, що я їй подав листівку, вона велика прихильниця таланів…
Його широке, масне обличчя розпливлося в неможливо наївну посмішку, геть аж до самих вух. Зуби, великі й міцні, як лопати, радісно заблищали.
Сорочка на ньому була посічена невблаганним часом, ніби її сточили миші. Ковнірець мав непоправний ухил збігатися вірьовкою. Але все те не обходило веселого й життєрадісного юнака. Він усе посміхався своєю колосальною посмішкою та все розпитував про життя на Радянській Україні, радіючи з усього, мов дитина.
— От! Мені аж не віриться, що ото воно так… Що українці ото можуть свою культуру… і їм той… не боронять. От!
На столі лежало кілька тістечок до чаю, булочки, трохи масла й ковбаси. По-студентському скромно, але й по-студентському щиро. Юнак одною миттю впорався біля тих ласощів, коли ми сіли до столу. А потім здивовано глянув на стіл, на Поета:
— Я таки тебе сьогодні порядно об'їв. Еге?..
І голосно й щасливо зареготався.
Він мене страшенно зацікавив.
Поет розповів мені потім, що цей юнак двадцять другого року тільки почав учити абетку, за два роки склав іспити за вісім клясів гімназії, далі скінчив університет і нині закінчує докторат із філософії…
От тобі й листівка з булдогом…
