І саме в цю хвилину увійшла покоївка, щоб запитати нас, що ми бажаємо на сніданок. Вона сказала:
— А в нас, у Львові, якраз непорозуміння з академіками…
Ми подивилися один на одного.
— А яке непорозуміння і хто це академіки?..
— Та ж польські академіки, ну. То та молодь, що оце погромила українців… Що розбила „Просвіту“, книгарню, Маслосоюз та все геть чисто потрощили…
— Стрівайте. Яку „Просвіту“?..
— Які академіки?..
— Який Маслосоюз?..
— Хто потрощив?.. (Невже ця симпатична дівчина так недотепно жартує?)
— Мені лихо! То товариші анічогісько не знають?
— Як не знаємо? Ми знаємо, що сьогодні ювілей академіка…
— Але, але… я ж за академіків і говорю. Ну геть чисто побили й вікна, й двері, а і залізо гейби зубами порвали… пошматували… А шкла то там на вулицях насипано стільки… Бо то був великий погром.
Ні, як видно, вона не жартує. Але хто це такі академіки, що так кваліфіковано розв'язують справу української культури і взагалі національну проблему тут, у Львові? Що це, нарешті, за „академіки“? І чи вміють вони також пускати в повітря пір'я з єврейських перин і кишки з їхніх дітей, чи здатні тільки на погроми українських книгарень і маслосоюзів? От що нас мучить. Кажіть же швидше, не мучте нас! Чи не студенти буває?
— Штуденти ж, еге штуденти, академіки. Біля брами святого Юра як почалося… Українці панахиду правили, та зібралося народу. А академіки.
