Ага, ми собі тепер уявляємо. І хоч ізнижувати „кваліфікації“ академікам за те, що вони почали погром з нападу на ідеологічно невитриманих і, безперечно, націоналістичних українців, ми й не збираємось, одначе ми уявляємо собі й ту панахиду під церквою святого Юра, ми уявляємо собі „благочестиві“ ундівські промови і навіть урочисті й червоні від національно-фашистської гордости обличчя наших соплеменників ми теж уявляємо. Одного ми не можемо ніяк уявити як же воно тепер буде після такого рішучого „розв'язання“ справи української культури польськими „академіками“ в столиці Західньої України?
Гм…
— Чи не думаєте ви, товариші, — звертається до нас т. Озерський, — що нам тут залишатися не випадає? Чи не думаєте ви, що…
— Так, ми вже дещо думаємо. Але ж ювілей…
— Який же ювілей може бути після такого…
— А що б товариші бажали на снідання? — запитує тимчасом товаришка Юльця і в такий спосіб намагається одволікти нашу увагу від тем суто політичних до більш приємних. Потім вона бере до вуст телефонну рурку і дуже хазяйновито гукає в неї.
Юльця (в рурку): Стефцю! Зроби дві кави й одно какао. Але зараз, і, Стефцю, яя на мягку
О, мила дівчино! Здавалося, ніщо не могло розвеселити нас після таких новин, але оцей хазяйновитий тон, яким було замовлено „яя на мягку“, примусив нас посміхнутися, глянути один на одного й зареготати…
— Ну й пощастило нам…
— Між іншим, де можна взнати, коли відходить поїзд на Берлін?
