Словом, дуже добре й дуже легко…
Літератури нашої вони майже не дістають, бо рідко-рідко хто з авторів догадається надіслати свою нову книжку, чи редактор свіжий нумер свого журналу. Отже справу, таким чином, ще більш „полегшується“.
При виході з театру я мав щастя познайомитись якось із паном редактором „Діла“, але на його обличчі виразу щасливого не прочитав. А втім, відношу це на рахунок панахиди в церкві св. Юра…
22
Ранком 4-го листопада я востаннє дивився на Львів, на його гінкі, вузенькі вулиці, на кляштори й пам'ятники. Соняшний ранок палав на золотому листі дерев. Робітники брукували вулицю. Молодь, у зелених круглих картузиках з колосальними козирками, йшла до гімназій і до університету.
З кляштора вийшов чоловік, в якому я пізнав того самого, що проходив повз вікна Консульства. Він був у рудому капелюсі. Я хотів зупинитися біля робітників, що брукували вулицю, і прикурити цигарку. Але подумав, кинув цигарку і пішов збиратися в дорогу.
Ми виїхали об 11-й годині вдень.
У вагоні другої кляси було таке страшенне „пшеповнєнне“, що ми ніяк не могли знайти собі місця. Тоді провідник дозволив нам зайняти купе першої кляси в тому самому вагоні, доплативши, звичайно, ріжницю. Це вперше в житті я, та, певне, й мої товариші, їхали в купе першої кляси. Ми стали центром загальної уваги і, мабуть, заздрощів. Особливо після того, як цілий вагон довідався, що ми українці…
Був досить теплий, хоч трохи й хмарний день. Власне, він не був хмарний, але вигляд сірих і вбогих
