халуп, що стоять занедбані і безнадійні в галицьких полях, утворював цей хмарний настрій.
А краєвиди, подібні до полтавських та київських, переносили наші думки туди, за радянський кордон, на Велику Україну, де хазяйновито біліють хати, причепурені рукою господині, що, може, являється разом і членом сільради, або товариства ліквідації неписьменности. Взагалі треба сказати, що на чужині лізуть у голову найнесподіваніші думки …
У чверть на другу ми проїхали Пжемишль.
А далі —
Краков…
Чомусь, як проїздили Пжемишль, передо мною встали примари імперіялізму, здалося, ніби це часи минулої світової війни, і стало страшно. Може, це вплинув вигляд польських офіцерів, яких так багато скрізь, на кожному вокзалі; може, те, що вони кудись їдуть, їх провожають, вони прощаються з жінками, часом і з дітьми, довгі шаблі тягнуться й б'ються об ноги, об камінь, а чотирикутні конфедератки, поділені діягоналями кантів на трикутники, мов військові мапи, звисають із голів і підіймаються од вітру… Може, все це разом…
Не знаю. Тільки знаю, що стає тривожно. І тривожно цілий час, доки їдеш польською територією. Здається, що тебе чекають найнесподіваніші несподіванки …
І оте страшенне, просто неймовірне „пшеповнєннє“ в вагоні — ще більше нагадує війну.
Ніч.
