Але ми не спимо…
Ми чекаємо німецького кордону.
З годинниками в руках…
23
Ми чекаємо його з годинниками в руках, і наше нетерпіння зростає швидше, ніж летить до кордону поїзд.
Німеччино!..
Але краще утриматися від патосу.
До вагону знову заходить пан польський жандар. Ми віддаємо йому пашпорти. Він проглядає польські візи і ставить на них штамп.
Кінець.
Тепер ми не маємо права ступити ані кроку назад — на польську територію, хоч би, мовляв, і було у нас таке велике бажання…
Поїзд шкварчить колесами — затамовує хід. Ми кілька разів уже схоплювались і знову сідали. Ми знову схоплюємось. Відчиняєм вікно…
— Іст дас шон Бойтен?[1] — гукає в нього наш театральний професор, якого ми з радости прозвали дер Йона дас Шевченко. Він не ображається. Навпаки він ще енерґійніш питає:
— Заген зі маль, іст дас шон Бойтен? Дейче гренц?[2]
Тоді ми чуємо звідти, з перону, впевнений і дужий голос німецького залізничника :
— Jawohl! Das ist Deutschland![3]
І ми ледве встигли підняти кришки наших чемоданів, щоб дати можливість представникові німецького
