возикові, якого він рухає сам, власними руками, бо ж йому відірвало на війні тільки ноги…
„Але чудовий возик! — встигаю подумати я. — У нас так не вміють. У нас як інвалід, то його неодмінно й відразу помітиш, бо він ходить або животом, зашитим у шкіру, або коліньми, також зашитими в шкіру. А вже тут — техніка! Чудовий возик… і головне — все пристойне… Европа!“
Тут я помічаю зелений сигнал на розі Фрідріхштрасе та Унтер ден Лінден. Автомобілі, таксі, мотоциклети, велосипеди й двоповерхові омнібуси зашеретували вулицю й зупинилися на півхвилини, щоб дати можливість вулиці Фрідріха перехлюпнути свою хвилю через асфальт Унтер ден Лінден.
Саме з цією хвилею перепливаю і я.
Ми йдемо до радянського представництва. До „Ґаркребо“. До готелю „Schmidts Hotel Berliner Hof“, де з нас правлять великі гроші за маленьку кімнату. Ми не бажаємо платити великі гроші за маленьку кімнату.
Що ж нам робити?
Треба зайти в оцей льокаль пообідати. Так ми й робимо. Ми спускаємося сходами в долину, заходимо в льокаль і кажемо:
— Гер обер! Шпайзекарту[1].
Гер обер, заввишки як дзвіниця, радіотрубним голосом відповідає нам „біте, майне геррен“[2] і подає нам все, що ми бажаємо. Отже за маленькі гроші ми дістаємо велику порцію картоплі і шматок м'яса, а за окремі тридцять пфенігів — кухоль пива. Хліба до обіду не дають. Зате розмову з інтернаціональним спортсменом Вітебської губерні, що об'їхав на мотоциклі
