Сторінка:Іван Микитенко. Голуби мира. Подорож за кордон. 1930.pdf/59

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

цілий світ і зараз уже не має жадної вільної цяточки ні на грудях, ні на животі, ні на спині, щоб причепити ще хоч одну медаль, — розмову з цим знаменитим спортсменом ми маємо цілком дурно.

— Гаспада! — каже знаменитий спортсмен. — Гаспада, я слишу — ви аттуда. Прекрасний рускій народ. Я жіву здєсь рядом в гастініце „Ріга“, двє маркі в дєнь. Но, дєйствітєльно, прекрасний рускій народ. Вот, я напрімєр, аб'єхал двадцать шесть гасударств, нахажуся в двадцать сєдьмом і єду сєйчас в двадцать дєвятоє…

Нам здалась ця постать загадковою. Бо як можна, об'їхавши двадцять сім держав, хоч би й на мотоциклі, хоч би й, нарешті, з медалями та жетонами, їхати відразу в двадцять дев'яту, не відвідавши спочатку двадцять восьмої? Ні, тут щось не так, — рішили ми і вийшли з льокаля.

Вийшли ми знову на вулицю. І що ж нам далі робити? Далі нам варто згадати, що на Ельзасерштрасе 47-48 є пансіон фрау Крайенбрінґ, де зупинялося вже немало славних представників українського мистецтва. Бас Паторжинський, сопрано Сокіл і тенор Середа жили саме в пансіоні фрау Крайенбрінґ. Щож до представників тієї скромної галузі нашої культури, до якої причетний і я, себто — літератури, то Володимир Коряк та Іван Ле живуть у тому пансіоні й зараз.

Отже нам варто тільки про це згадати, сісти в омнібус № 5, купити за двадцять „феників“ квитка і доїхати до рогу Шосештрасе та Ельзасерштрасе.

Ми так і робимо.

За кілька хвилин ми вже сидимо в їдальні-вітальні нашого пансіону і дістаємо першу порцію розмови нашої фрау, женщини поважної віком і м'якої серцем.