Вона висловлює своє політичне credo, і ми його весело приймаємо до уваги. Насамперед вона визначає останнього імператора колишньої російської імперії, як шнапсгендляра (Schnapshändler[1]) і нічого не має проти того факту, що зараз у нас радянська влада… Така лояльність до нас дуже нас зворушує, і ми остаточно запитуємо фрау:
— Значиться, шість марок за добу?
— Так, так. Ви будете наче у себе дома. Ніде ви не почуватимете себе спокійніше.
Ми залишаємося. Шість марок за кімнату, сніданок, обід і чай увечері. Ми, звичайно, залишаємось.
Так щасливо кінчився день 5 листопада 1928 року.
Але ні т. Володимира Коряка, ні т. Івана Ле я не побачив тут. Вони виїхали до Бремена та до Дельменгорсту. Мені прикро було про де довідатись, але для читачів журналу „Гарт“ цей їхній від'їзд безперечно на руку, бо Іван Ле саме там писатиме своє оповідання на дельменгорстськім матеріялі, оповідання, що з'явиться безперечно на сторінках журналу „Гарт“[2].
4
Другого дня, 6 листопада, напередодні 7 листопада, я мріяв про ті огні й знамена, що горітимуть завтра на вулицях Харкова, і про ті великі юрби народу, що завтра заливатимуть вулиці радісним — „Слава!“
Я стояв на мості біля вокзалу Фрідріхштрасе, дивився в темну, в'юнку воду Шпрее, над якою тривожно літали чайки. Осінній вітер знущався над моїм тоненьким
