маленькому провінціяльному місті. Всю стелю — з кутка в куток — було обвішано червоними паперовими прапорцями на шпагатинках. Точнісінько, як у нас у глухих робітничих клюбах чи в сельбудинкові. Посеред стелі — цвях, а від нього рясними радіюсами у всі кінці — прапорці з червоного паперу. На них осіла курява. Від раптового хряскання дверей прапорці на ниточках ворушаться, шелестять істиха.
В одному кутку — буфет, міцно хазяйновито встаткований. У другому кутку — невеличка естрада з простих дощок, прикрашена кумачем і великою п'ятикутньою зорею з радянським гербом. Зоря — з червоного паперу, напнутого на дерев'яні рями. Всередині горить електрична лямпочка і від неї зоря здається великою розтопленою іскрою, що впала тут зовсім випадково, та так, обпершись одним кінцем об стіну, а двома угрузши в хистку естраду, і стоїть тут, серед потомлених робітників, що збираються сьогодні на свято…
Світла в залі не багато, навіть зовсім мало. Адже це не розкішне „Кафе-танц“. І не так то вже багато заплатять робітники за помешкання, щоб їм робити ще якусь святкову ілюмінацію.
Наш столик стояв біля самої печі, в якій тліло вугілля. Людина, що сиділа навпроти мене, поворушила плечима, поправила на шиї благенький шаршок і ближче прихилилася до печі. Зрозуміло, що мені хотілося заговорити.
— Холоднувато? — спитав я.
— Трохи.
— Ви, мабуть, застудилися?
На ньому був легенький піджачок, витертий на ліктях, засмальцьована сорочка без ковнірця й краватки і шарф на шиї. На виснаженому, блідому обличчі
