проступала рідка щотина. Щоки і лоб, як пожмаканий папір, западали зморшками. Очевидно, він зовсім не мав пальта, бо тут ніхто не роздягався, а він сидів у самому піджачкові з піднятим ковніром.
— Трохи трусить, але я не боюся холоду, — відповів він дуже серйозно.
Я подумав півхвилини і запропонував:
— Може вип'ємо разом по кухлю пива? Здається, мітинг почнеться не зразу.
Він не відмовлявся, присунувся ближче до столу і назвав своє прізвище. Ми познайомились. Чужинця він пізнав у мені, звичайно, з першого слова, дякуючи моїй поганій німецькій мові. Тепер він запитав:
— Може звідти? З Росії?
Я сказав, що він угадав: я „звідти“, тільки з України, а не з Росії. І коротенько розповів йому про свою країну. Та він уже дещо про неї знав, бо підчас імперіялістичної війни був у полоні. Дивно, з ким не заговориш про наші краї, кожний: „а, знаю… був у полоні“.
А тимчасом німецька армія, як нам добре відомо, воювала скажено вперто.
Мій новий знайомий не ховався. Він одразу сказав, що безробітний, що в нього є дружина й діти — разом усієї родини дев'ять чоловіка — і одержує він на місяць двадцять чотири марки державної допомоги, цебто — на наші гроші — дванадцять карбованців. Далі він сказав мені, що завтра буде великий комуністичний мітинг на Мюллерштрасе, в районі Веддінгу, і що він там неодмінно буде, можна навіть піти разом, коли я маю охоту. Я вийняв „Роте Фане“ і показав об'яву, яку я обвів з усіх боків хемічним олівцем.
— Ви говорите про цей мітинг?