— Натюрліх! Ви вже знаєте? Тим краще. Хочете, пересядьмо он до того столика. Там прийшли мої товариші. Сьогодні тут буде повно народу. Подивіться, які з них франти. Еге? Ота стара жінка, бачите, сива? То мати оцього мого приятеля. А то он далі, то його дружина. Я теж прийшов з дочкою. Вона вже працювала на фабриці, але зараз також безробітна. Між іншим, ви клали на тарілку? За помешкання. Не знали? Можна покласти.
Я підійшов і поклав…
Ми пересіли до компанії, що про неї розповідав Макс (так називали його приятелі), і всі перезнайомилися. Народу справді набилося повно, і за кілька хвилин у залі пролунав голос робітниці, що вийшла на естраду і оголосила відкриття мітингу.
В цю мить забреніла оркестра… Кілька мандолін і гитара… Вони заграли (так, я не помилився!): „Смело, товарищи, в ногу“. Першої пісні вони заграли саме „Смело, товарищи, в ногу“. Власне, на цей голос. І з першими ж згуками цієї пісні вся заля встала. Всі заспівали струнко і голосно:
Brüder, zur Sonne, zur Freiheit,
Brüder zum Lichte empor.
Hell aus dem dunklen Vergangenen
Leuchtet die Zukunft hervor[1].
Співали як гімн. Низенька заля немов розсунула свої стіни. На стелі підіймалися прапорці. За дужими голосами не чутно „оркестри“ Вона тільки в павзах бренить зворушливо своїми тоненькими струнами.
- ↑ Браття, до сонця, до волі, братя, до світла, вгору! Яскраво з минулого темного світить майбутнє.
