Seht, wie der Zug von Millionen
endlos aus Nächtigem quillt,
bis eurer Sehnsucht Verlangen
Himmel und Nacht überschwillt[1].
Мій приятель намагається вимовляти слова якнайчіткіш. Але я можу підтримувати тільки другу половину куплета, коли її повторюють. Та й то — замість незнайомих слів мені хочеться проспівати:
…сами набьем мы патроны,
к ружьям привинтим штики…
Але вони співають інакше. У них інші слова на цей голос. Міцніють, ширяться, летять крізь вікна останні рядки:
Brüder, in eins nun die Hände,
Brüder, das Sterben verlacht:
Ewig der Sklaverei Ende,
heilig die letzte Schlacht![2]
І, як тільки скінчили й посіли свої місця, оркестра журно заграла „Варшавянку“. Всі прослухали мовчки. Потому робітниця, що на естраді, оголосила порядок денний, а слідком за нею вийшла на естраду дівчина, що їй першій дано слово, і почала читати революційні поезії Иоганнеса Р. Бехера. Вона читала поезії, скеровані проти війни, і заля винагороджувала її громовими оплесками.
І ще програли якоїсь пісні мандоліни.
Потому світло в залі погасло.
Робітниця, що керувала зборами, підійшла до чарівного ліхтаря і стала розповідати про долю німецької
