країна, що, мовляв, не дасть загинути з голоду. Ого нічого боятися…
З товариша Макса був справжній оптиміст.
Коли нарешті офіціянт подав йому німецький біфштекс, він іззів його швидко й без хліба. А запивши вечерю пивом, товариш Макс навіть почав досить весело насвистувати… І, коли я почав розраховуватися з офіціянтом, він шепнув мені:
— Я так думаю, що йому треба дати крім того якихся двадцять пфенігів. Неправда? Тут усі дають…
Ми вийшли на вулицю і скоро попрощалися. Убога Максова постать впірнула в юрбу і зникла. Тільки мелькнув крес поганенького капелюха та край шарфа з-під закоченого коміра.
— Чудний ви, товаришу Максе…
І я пішов бродити нічним Берліном. Вражіння хвилювалися в мені, як море. Нічим його не заглушиш, — ні гуком, ні дзеньком, що лине з дверей кафе, ні краплями золотого коньяку, що падають у кришталевий бокал реклями…
Нічим його не заглушиш.
Коли я зовім пізно повернувся додому і подзвонив, мені відчинила Маріхен, дівчина, що служить у нашої фрау.
— Пане докторе, ви десь дуже пізно гуляєте, — сказала вона й подивилася на мене лукавими, хитренькими очицями.
— Еге, ви вгадали, фрайлен, — відповів я тим самим тоном, радий, що це дитя таке далеке від істини…
Я увійшов до своєї кімнати як мога тихше, щоб не збудить товариша, одкрив чемойдан, дістав щоденника і сів до столу.
На балконі протилежного будинку ще й досі кричали корпоранти…
