Он тов. Шевченко сидить уже десь на найзручнішому місці. І я теж. Бо нам, безперечно, цікаво вислухати промову нашого повноважного представника в Берліні тов. Крестінського. Ото ж, будь ласка, хай за нас не турбуються. Нам дуже зручно.
— Удівітєльно.
— Еге.
— Варвара Ніколаєвна, смотрітє, смотрітє, товаріщ Крестінский уже прієхал. Вон, вон!…
— Да что ви, Ніколай Міхайловіч. Ich sehe nicht[1]. Ах, да, да.
— Но какоє у вас платьє!
— А что? Не нравітся? Allen kann mant nicht recht machen[2].
— Ну, что ви! Наоборот, я хочу сказать, что оно очароватєльно і удівітєльно хорошо к вам ідьот!
Одначе, голова зборів з'являється на естраді, виголошує коротке слово, залю сколихують звуки „Інтернаціоналу“, і ми бачимо на трибуні тов. Крестінського. Він спокійно починає свою промову, присвячену 11-й річниці пролетарської революції. І коли всім запалали очі, коли зірвалася нарешті блискавична, нестримна, буряна злива оплесків, тоді я відчув таки, що це радянська колонія.
Саме цієї хвилини з привітанням виступив один товариш, член Центрального Комітету Комуністичної Партії Німеччини. І говорив він …
— Да, вотєто рєч, — сказав мені потім наш театральний професор, з яким я негайно погодився.
Але не забувайте, що веселий піонер з червоним галстуком таки підійшов до мене знову.
