— Сєйчас начньотся концерт, — сказав він. — Бузовий, я вам скажу. Завтра, єслі хотітє действітєльно послушать „etwas“, пріезжайтє к нам в „Красную Звєзду“, будєт дєтская самодєятельность. Вот там інтересно, дєйствітєльно… Хотітє пріглашеніє…
Звичайно. Він ще питає?! Але, як же я…
— Всегда готов! Прідьотє, спросітє піонера Васю. — І я дістав запрошення разом з програмою вечора, що відбудеться завтра, певне, за участю мого нового знайомого, веселого піонера.
Тут почався концерт, і нічого в ньому „бузового“ я, на жаль, не почув і не побачив. Навпаки — він був цілком пристойний. Так що після нього ми й поїхали обідати.
… Саксонська дівчина Маріхен, з хитренькими лукавими очицями, типова селянська дівчина, експлуатована добросердною фрау, на яку вона, бувши на правах „майже“ члена сім'ї, не могла сердитись, зустріла нас категоричним запрошенням до столу:
— Mittag essen![1]
— Не заперечуємо. Але де пан професор?[2]
— Пан професор приміряє фрак, — сказала сама фрау, і голос, і очі, і могилки по обидві сторони м'якого носа засвітилися їй пошаною та доброю, доброзичливою, прихильною ласкою до пана професора і до нас обох.
— Боже мій! Якби ви знали, як бездоганно сидить фрак на панові професорові! У нього така чудова постать! Він не худий, але він і не такий уже, щоб дуже повний. Ні, він якраз у міру, і тому фрак так бездоганно сидить. Ви посміхаєтесь? Але я знаю, що
