за кожним кроком. Руки він тримав у кишенях, голову, що була під зеленкуватим кепом, ніс він просто перед собою, випнувши її вперед на довгій, тонкій шиї.
— Звідки? — запитав він мене.
Я сказав.
І чомусь відразу спитав його:
— Скільки ти заробляєш?
— Тридцять марок на місяць.
Я не повірив.
— Може, на тиждень?
— Ого. Ти дуже щедрий, я бачу. Та, на жаль, я працюю не в тебе, а в мого хазяїна, що платить мені тридцять марок на місяць, спасибі йому[1]. Якщо ти маєш замовляти собі костюм, то приходь на Фенштрасе, 65.
Він нервово засміявся, ніби викотив із горла кілька гарячих шкляних кульок, що впали на брук і розбилися.
— Це вхід. На другий поверх.
У залі тимчасом було зовсім небагато народу, але Гарі заспокоїв мене.
— Ще рано. Вони підійдуть з демонстрації.
Я став оглядати помешкання.
Це було велике й розкішне, коли рівняти до вчорашнього льокаля, помешкання. Висока, простора, прибрана гаслами, червоними тканинами й портретами заля. Над входом — балкон для оркестри. Залю рясно заставлено рядами стільців, між ними симетрично стоять столики.
Стіни вкрито гаслами на великих червоних полотнищах.
- ↑ Марка — 50 коп. на наші гроші.
