— Фарусзелен? Ідіть просто цією вулицею, вона дуже довга. Там запитаєте, і вам кожне покаже. Ідіть цією вулицею.
— Гаразд.
І я зупинився аж на воротях, цебто я легко його знайшов, розсудливо зупиняючи цілу дорогу громадян, що йшли мені назустріч і всі охоче стверджували:
— Vharussālen? Fünf minuten zu laufen[1].
— П'ять хвилин бігти? Пустяк діло.
Такимпобитом „побігавши“ ті „п'ять хвилин“, я хвилин за сорок стояв уже на воротях і думав: „Кого б же тут запитати? Це, мабуть, знову „ґартенгауз“,може, навіть отой великий сірий будинок, що в глибу подвір'я?“
Тут підходить Гарі Кайнс.
— Дозвольте припалити, — питає цей молодий і симпатичний хлопець.
— А ви не знаєте, де саме збори? — питаю я між іншим, поки він припалює від моєї цигарети — фірми „Salem Gold“.
— Ще б пак не знати, коли я туди йду. Мене звуть Гарі Кайнс, я працюю на Фенштрасе за підмайстра у кравця. А ти?
— Я не знаю, де вхід.
— Ідемо.
Мені стало так тепло й приємно, ніби я зустрів свого старого приятеля, якого знаю дуже давно і дуже добре.
Гарі Кайнс був зовсім молодий хлопчина з тонкими й нервовими рисами обличчя, худенький і блідий. Його вузькі, загострені плечі ніби підскакували йому
- ↑ Фарустелен? П'ять хвилин бігти.
