І от нарешті в подвір'ї загриміли маршові кроки, залунали труби і вдарили барабани.
Мені стало холодно.
Їх стільки йшло!
Напівтемне подвір'я заблищало різким промінням кишенькових ліхтариків, міддю і нікелем, золотими літерами на прапорах і гострими кінцями держалн. Широкі й стрункі ряди увіходили в ворота. Голосна команда зривалася на вітрі, а потім загули під ногами камінні сходи, і тисяча людей вальнула до залі.
Оркестра червоних фронтовиків увійшла в натовпі і затопила залю до неможливого високими й різкими звуками.
— Марш прапорів!
За оркестрою робітники несуть один за одним густою, широкою хвилею — двадцять п'ять прапорів. Вони хвилюються, мов язики радісного полум'я. Двадцять п'ять хорунжих виходять на сцену, стають перед рампою, утворюючи майже фантастичне видовище. Перед ними горить мідь і нікель і кликоче радісне море звуків. Але це зовсім реально.
Мені стає холодно і ніби не вистачає повітря.
Це зовсім реально.
Хорунжих проводжає друга оркестра. Вона грає „Варшав'янку“. Обидві оркестри зливаються в одну стихію, в один велетенський поклик.
І нараз — тихо.
Десь із моря прапорів — голос. Він одкриває мітинг. Може, зараз буде доповідь? Так, зараз під це нестримне биття серць, під цей одностайний подих колективу блюз і піджаків — треба виголосити запальну доповідь.
Але — слово коротеньке.
