А слідом за ним — виступає пролетарський поет, він читає революційні поезії, і здається, що читає не він сам, а вся заля, всі дві чи три тисячі чоловіка, що тут їх набилося, здається, що всі вони вимахують руками і стискують кулаки, з таким полум'ям і з таким незвичайним піднесенням читає поет.
Та ось уже гримить третя оркестра — з нею прийшли іще нові лави робітників. Вони вже не вміщаються в залі — вони заливають горішній балкон, підвіконня, столи, що між стільцями…
Пісня! „Смело товарищи“. Вся маса щільно набитих людей підіймається й співає, звичайно, стоячи. Ця пісня — ґімн.
Brüder, zur Sonne, zur Freiheit,
Brüder zum Licht empor!..[1]
Я не чув іще такого могутнього, співу. Після другого куплету оркестри беруть двома тонами вище.
І вся заля взяла двома тонами вище. Вся заля злилася з оркестрами —
вихоплюються з тисячі грудей і линуть, як подув вітру, останні, тривожні, урочисті й радісні слова цієї бойової і такої популярної в робітничих масах пісні.
Я глянув на Гарі Кайнса. Його бліде, нервове обличчя ніби ще більше побіліло. Він співав, дивлючись кудись перед собою майже невидющим поглядом. Ніздрі йому здригувалися, руками він уперся в стіл, пальці йому раптом хруснули.
— Ти дуже нервовий, Гарі,— сказав я, коли пісня затихла і на сцені з'явився доповідач.
