Грицько розвів знов руки и наставив губи.
— Та одчепись собі! Піди обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуватись, говорив Карпо: а чого це ви горілку пєте в жидівському шинку, спитав Карпо.
— Та бодай не казати… сказав Грицько: тут такий добрий жид, такий добрий, чорт ёго знає, де він такий добрий взявся. Благодареніе Богу и всім святим, він и на церкву дає, ще й перехрестився! Ото кумедія!
— А ви забули, що самі на громаді постановили…
— Серце, голубчику, сивий лебедику! говорив пяний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс: та не цурайся нашого хліба, солі.
Карпо бачив, що с пяним розмовляти тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.
— Карпе! Карпе! та зайди бо та хоч по крапельці, хоч пів крапельки! гукав ззаду Грицько и біг за возом.
На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо и вдивився. Громада співала вже инчоі; волосний та писар тягли за громадою и кричали, щоб оддати Беркові и громадський шинк, не тілько що пускати людей по горілку и в жидівські шинки… бо Берко зараз платить гроші…
— Панове громада! погана ваша рада; я не пристаю на це! сказав понуро Карпо и одійшов од громади на бік.
Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив пяних мужиків.
Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…
Берко приймав за горілку не тільки пашню, а навіть сіно й солому. Понесли люде мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки бороду гладив білою рукою, дивився, як пяні мужики валялись під ёго шинком, та зараз таки підняв чортячу ціну на горілку у всіх шинках.
Цілу зіму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою ікономшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали и жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку, ніколи іі не то що не бив, и пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити и більше мовчав.
