— Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці узькоі тісноі долини.
Хата була третя од кінця и стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась на бік. Коло хати стреміли хлівці та повітка. Було по всему видно, що Балаш був чоловік убогий.
— Мелашко! я прийду до тебе на вашу улицю. Чи прийти, чи не треба? спитав Лаврін.
— Приходь, сказала Мелашка, але поспішай до дому, бо тебе батько лаятиме.
— А може ти вийдеш до млина завтра над вечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька, або прийду, и батька не питаючись.
Мелашка йшла осторонь и мовчала. Вона думала.
— Чи прийдеш, Мелашко? бо я прийду, хоч би мене батько привязав.
— Прийду, ледві почув Лаврін од неі тихе слово.
Лаврін спинив воли и водив слідком за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад и поіхав до дому. З Бієвець до Семигір була простіща дорога, але Лаврін поіхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Ёму здавалось, ніби дівчина погубила за своім слідом квітки та зорі.
Лаврін приіхав до дому аж о півночі. Батько напнув ёго мокрим рядном:
— Чого це ти так довго барився, неначе іздив з мішками у Крим?
— Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитись; мусів застоювати черги до самого вечора, одбріхувався Лаврін.
— А я думав, чи не поламав ти часом воза, говорив сердито батько.
Мелашка ввійшла в свою убогу хатину и стовпом стала. Доки вона йшла поруч з Лавроном, доти на неі неначе південне сонце світило; а як увійшла в хату, для неі неначе сонце впало з неба и разом стала темна ніч. Мати загадувала ій роботу; робота випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, и для неі все здавалось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавроном, и ніяк не перейде того гаю. От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов
