Лаврін роспитував Мелашку про іі батька, матір, про сестер, та братів. Вона ёму росказала, що іі батько був бідний, що мати іі дуже любить и жалує, що в неі багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв іі тонкий стан, и вона схилила ёму на плече голову, заквічану маком, настурцями та мятою. На Лавронове лице похилились свіжі квітки маку, та пахуча мята и прохоложувала ёго горячу щоку, як холодна роса.
Мелашка роспитувала Лаврона про ёго батька, про село, про Семигорських дівчат. А води в Росі тихо плинули; лотоки гули, неначе десь далеко у лісі; тихо гойдалася осока та лататя на водяній бистрині коло каміня, неначе лист на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.
Вже сонце зовсім зайшло, и на дворі стало темніти. Мелашка встала.
— Чи це ти підеш уже до дому? спитав Лаврін.
— Боюся опізнитись. Міні дорога до дому через гай.
— То я тебе проведу, сказав Лаврін.
И вони обоє знялися с каміня и пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатись.
— Дівчино моя, краща од сонця! не маю сили одірватись од тебе. Де збірається ваша улиця? Йди до дому, а з дому виходь на улицю. Я там тебе ждатиму.
— Наша улиця збірається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернесся до дому в ночі? Що тобі батько скаже?
— Вже про те не питай! Те буде, що Бог дасть.
Мелашка пішла до дому, а Лаврін пішов до криниці, де збіралася улиця.
На дворі смерклось. Під вербами, недалеко од криниці заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи ёго, поздоровкались з ним и зараз примітили, що Лаврін був ім незнакомий.
— Що ти за чоловік? спитав Лаврона один парубок: ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лаврона кругом.
— Я не бієвський. Я прийшов в Бієвці недавно и шукаю собі роботи, обізвався Лаврін.
