ляти ся на відрізок, а далї заходились біля медведя. Галя теж підійшла до воза.
— А що: наїв ся меду? — сьміяв ся Василь, беручи його за голову і сїпаючи за уха.
— Тату! Мама колись казали, що мясо медведя можна їсти.
— Вони правду казали: його мясо смачне, навіть солодковате — відповів я.
Ми з Миколою зараз же заходили ся: зняли з медведя шкіру, натерли її солию і розпняли під повіткою на колї.
На другий день ми налагодили три улиї і поїхали знов на ту прогалину. Тут ми випрягли коня і пустили пастись, а самі пійшли шукати пчіл. Ми придивлялись до кождого дерева, — звісно до тих, що дупласті. Богато ми вже часу згаяли, а ще жадного такого дерева не найшли. Ми сїли, пообідали і знов за своє. Я пійшов до прогалини, щоб там спіймати кілька пчіл і пустити їх з пушками так, як і вчера, а Микола знов почав придивлятись до дерев.
Нарештї, так о полудни, ми відшукали таки одно дерево з пчолами. Микола, привязавши до пояса ужевку, полїз в гору на дерево. Трохи не долїзши до дїрки, він спер ся на сук і кинув менї один конець ужевки, щоб я привязав ним улий. Я привязав і він витяг його до себе. Улий був обвязаний; тільки вічко було незакрите. Як він тяг в гору улий, я розкладав в серединї дерева, в дуплї, огонь. Микола примостив улий так, що він був якраз вічком до дїрки. Коли дим почав піднимати ся в гору в дуплї, пчоли заворушились і почали вилїтати з дупла, та їм нїкуди було летїти, як тільки через вічко в улий. Трохи згодом, коли пчоли притихли, Микола відставив улий від дїрки, заткнув вічко листєм і спустив улий до долу.
— Ну, слава тобі Господи, приїдемо до дому не з порожними руками — казав Микола, злїзши з дерева до долу.
— Хоч покищо один, то й то гаразд: з одного можна розвести велику пасїку, аби лише доглядати.
Так у нас побільшувало ся господарство.
